Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

– Як я вам пообіцяв, я доправлю вас до Києва. А ви мусите мені пообіцяти, що позбудетеся цього пакунка, коли прибудете туди. Тільки прошу вас зробити це саме в Києві й у жодному разі не десь, не по дорозі.

Ти кивнув, хоча дуже погано зрозумів промовлені до тебе слова. Та сперечатись чомусь не хотілося. Утома знову вступила в тіло: середина ночі, о такій порі треба спати, а не тягати пакунки по підлозі. Ти доплентав до козетки й опустився на неї, роздивляючись свої долоні. Пан Юзьо подав тобі якусь вологу шматину, і ти витер об неї руки.

– Зараз я зроблю нам іще кави, а тоді викличу для вас таксівку. – Він попрямував за шафи й забрязкотів там начинням. Невдовзі звідти попливли пахощі кави й вишневого тютюну: певно, він там знову натоптав свою погаслу люльку. Ти схилився на спинку козетки й заплющив очі лише на хвилинку, на чверть годинки, щоб у голові проясніло…

Я отямився, сидячи на ребристій лаві під навісом на зупинці «гідропарк». У голові шуміло, у роті пересохло, але в цілому самопочуття було вже ліпшим. Десь недалеко, за деревами, широко й спокійно плинув дніпро. Дощ припинився, хоча з пожовклих каштанів і лип ще спадали вниз густі холодні краплі. Хмари потроху піднімались догори – чи, може, це земля так парувала? де-не-де проблискувало навіть синє, ще не блакитне, ранкове небо. На сході попід хмарами забагряніло. Якісь неперелітні птахи сонно тріпотіли й тихо цінькали в ближніх кущах попід платформою. Ось-ось мали піти перші потяги. Я повернув голову праворуч, до далеких круч із золотими плямами лаврських куполів. Подивившись по тому ліворуч, я завважив на лавці, поряд із собою, великий видовжений пакунок. Загорнута в поліетилен, біля мене лежала Українська Ідея.

Перший потяг прибув переповнений, і я навіть не пробував до нього ввійти. Наступного довелося чекати хвилин сім-вісім, і я добряче змерз у руки. Тож, коли двері відчинились, я попхався, тягнучи за собою пакунок і намагаючись не дуже зважати на обурені викрики пасажирів. Вагон був заповнений не дощенту, але таки добряче. «Нічого, нічого, я зараз виходжу…» – намагався я вмовити й заспокоїти обурених громадян, які невідь-чому пхалися до міста в таку ранню пору.

На зупинці «дніпро» двері відчинялися з протилежного боку вагона. Ще кілька разів вибачившись крізь зуби, я витягнув Ідею на перон і під косими поглядами чергової по станції поволік її до турнікетів. Вона крізь них не пролазила, тож довелось пропихати, підштовхувати. Поліетилен у деяких місцях порвався, і неприємний, затхлий дух ударив у ніздрі. Вийшовши з дверей станції супроти потоку пасажирів, я потягнув пакунок через трамвайні колії в бік річки.

Авта сигналили, водії крутили пальцями біля скронь і лаялись у відчинені віконця. Я допхав згорток до кам’яного парапету й зупинився перепочити.

Унизу, піді мною, сірим потоком текла вода. Згори, із боку Труханового острова, ішов вантажний пароплав, сірий і неприємний, немов динозавр. Він дав довгий гудок, і пасма диму попливли над холодною водою. Із платформи станції метра на мене дивилися двоє міліціонерів, один із них щось говорив у рацію. Треба було поспішати.

Я шарпнув пакунок угору, намагаючись перевалити його через парапет. Поліетилен тріснув, і крізь дірку зсередини щось випало просто мені під ноги. Я нахилився й не без огиди підібрав із тротуару продірявлений череп, укритий м’яким рідким заростом, як на кокосовому горісі, руків’я шаблі з уламком леза, якусь засмальцьовану книжечку в м’якій палітурці, кілька жовтих кісток. Увіпхавши все це назад, у дірку, – на книжечці майнув напис «Кобзарь», чомусь із м’яким знаком у кінці слова, – Я, присівши, таки перевалив увесь згорток через гранітний бар’єр. Позаду лунали крики й тупотіння ніг. Пакунок ляпнувся у воду й повільно став тонути, розгортаючи поліетилен і випускаючи бульбашки. Я знесилено почав сповзати по парапету вниз і нарешті сів, підібгавши коліна до підборіддя. Через трамвайні колії та проїжджу частину дороги до мене бігли якісь люди у формі й у цивільному. Здалеку, наближаючись, завивали сирени. Я підвів голову й на горі, поміж лаврськими куполами поруч із дзвіницею, побачив стрімкий візерунчастий силует вежі Корнякта.

«Як тебе не любити, Києве мій…»

Вересень – жовтень 2002 р.

Ірпінь – Рівне – Ірпінь

Було ще зовсім не пізно, десь трохи по четвертій, коли важке червоне сонце плавно сховалося за найближчою дев’ятиповерхівкою й із вікна шостої палати стало видно, як по рожево-сірому снігу туди й сюди снують люди в темному, переважно чорному й коричневому, вбранні. грудень щойно доходив своєї середини, день мав іще коротшати десь із тиждень-півтора, аби потім потроху, по маленькій світляній крапельці, розпочати зворотне зростання.