Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

– Прошу частуватися, – Він усміхається замисленою посмішкою й дивиться тобі просто в очі. – Як ви вже зрозуміли, я називаюся Юзьо. Я працюю ночами, так що ви мені не будете перешкоджати. Можете тут почуватися як удома.

Ти береш каву, підносиш до вуст і вдихаєш її пахощі. Невже це все з тобою? гіркуватий смак напою м’яко обволікає ротову порожнину, всередині робиться затишно й погідно. Потроху відступає, відходить у глибини тіла випита в кума Івана горілка.

– Я вам дуже вдячний. – Ти, нарешті, вирішуєш щось казати, бо сидіти в мовчанці видається тобі незручним, хоча пан Юзьо, здається, не почуває з цього приводу жодної незручності, він собі пахкає своєю люлькою й дивиться тобі в обличчя відкритим ласкавим поглядом.

– Не варто дякувати, – Видихає він разом із черговим кільцем вишневого диму. – Окрім того, ви й справді можете мені віддячити, це буде нескладно, я вам пізніше поясню. Але спершу мушу вам показати свої володіння. Бо, як я завважив, вас то зацікавило…

– Звичайно, звичайно, я саме хотів вас про це попросити. – Без великого бажання вести світську бесіду ти все ж продовжуєш розмову, хоча кава вже подіяла так, як вона завжди на тебе діє. Усупереч загальноприйнятому поглядові на цей напій ти після нього дуже хочеш спати.

– Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте… – Пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він узагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: – Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам усе покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше чи, може, все, що для вас буде найцікавішим…

А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами та стелажами й повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша, – роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість.

– Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є? – Пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть, і справді дороге йому, тож ти силоміць зображуєш інтерес на обличчі, розліплюючи свинцеві пекучі повіки.

Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:

– То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати, – і він подає тобі штатив до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонний штатив, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.

– Дуже цікаво. А чиє це волосся?

– Ото ж бо і є! – Пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. – То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, – Він тицькає пальцем у крайню пробірку, уміст якої найсвітліший, аж до жовтизни, – це є волосся з бороди нашого першого президента.

– Хіба наш перший президент носить бороду? – не одразу розумієш ти.

– Не носить, а носив. Ідеться про тогопершого президента… – Пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.

– А-а… Ви про Михайла Сергійовича…

– Саме так. Ви правильно все розумієте. Тут є ще волосся з голів нашого попереднього президента й нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.

– А ви що, його продаєте?

– Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати… – Пан Юзьо підшукує відповідне пояснення: – Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви, може, знаєте, можна використовувати в чаклуванні.

– У чаклуванні? – Сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися, чи він просто божевільний, а чи придурюється.

– Я не є вар’ятом, як ви, може, подумали. – Пан Юзьо явно знову читає твої думки. – Але я насправді маю такий крам і часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, – Він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, – там я маю і волосся Волошина, президента Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всяк випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас у руках, – тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів України.