Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

— Кажани? — перепитала пані Крук. — Тьфу, яка бридота.

Проте Богдан не відчув, аби крилаті печерні мешканці, котрі так налякали його, справді викликали в невидимої власниці хрипкуватого голосу помітну огиду. Та, кого називали пані Крук, просто озвучила очевидне: кажани дійсно не білі та пухнасті тваринки, з породи тих, кого приємно взяти до рук та попестити.

Враз почувся шурхіт — це сполохані світлом тварини злетіли зі своїх місць, переміщаючись подалі. Зойкнув від несподіванки грубий голос. Проте жінка, як годилось би, навіть не скрикнула. Схоже, летючі миші загадкову пані Крук ані вразили, ані злякали.

— Вони не кусаються, — мовила жінка.

— Не скажіть, не скажіть. Всяке може бути, — активно заперечив із темряви Карлик. — Але ж я не про те. Кажани, бачте, літають та пищать. Коли тихенько, коли голосно. Ось вам і здалося.

«Ага», — зрадів після цих слів Богдан. Ось і прийшов йому на виручку незнайомець, сам того не знаючи. Тепер залишається, аби ця сама пані повірила.

— Думаєш? — перепитала пані Крук, ніби читаючи Богданові думки, без жодного натяку на сумнів.

— Певен.

— Може, й так, — схоже, пані Крук погодилася з цим припущенням охоче.

— Так, так! — зачастив невидимий Карлик. — Скільки разів я це чув, коли тут вештався… Знаєте, в темряві, на глибині, кажанячий писк дає такий, знаєте, несподіваний акустичний ефект…

— Ці тварюки тут постійно живуть? — обірвала жінка його пусті теревені.

— У печері?

— Конкретно в цій залі.

— Куди ж їм ще діватися? Вночі вилітають на повітря, вдень повертаються. Бачте, навіть не дуже полохані. До людей не звикли.

— Тобто?

— Про що й кажу вам: люди тут, у цій печері, нечасто ходять. Місце для прогулянок, самі бачите, не найкраще. Печера взагалі нецікава. Лише один хід, і той не надто довгий. До того ж її взагалі закрили, колись обвали були…

— Мене інше турбує, Карлику, — знову жорстко перервала його пані Крук. — І ти прекрасно це знаєш. Оці, з Києва… Почнуть тут свою туристичну діяльність, розгорнуться на повну. І на Змію цю саму руки накладуть. Око вже наклали, сама чула. Знаєш же сам, як буває. Спочатку тут облагородять усе для туристів, як у тій же Кришталевій печері. Або в Озерній чи Млинках. Потім почнуть копати, досліджувати, чи правду кажуть про лабіринти…

— Правду, — вставив Карлик. — Чисту правду, чистісіньку.

— Ну, значить нам з тобою треба ворушитися. І думати швидше, — на мить обоє замовкли, а тоді хрипкуватий голос залунав знову: — Значить, кажеш — нема тут інших таких ось залів?

— Можемо прогулятися далі. Але всюди суцільні стіни. Коли і починати шукати, то десь звідси.

— Знову оте твоє «десь!» — голос пані Крук звучав тепер роздратовано. — Ти мені конкретну інформацію давай, розумієш? От привів ти мене сюди — що з того? Далі що?

— Ви самі хотіли… — Карлик знову почав виправдовуватися.

— «Хотіли, хотіли», — передражнила його жінка. — Мені насправді іншого хочеться. Покажи мені чи хоча б натякни, що саме повинна відімкнути жіноча рука? Ось ця рука. Моя.

З того, як ішла розмова, Богдан зрозумів — зараз пані Крук простягнула в темряві свою руку Карликові.

— Та не треба мені вашої руки, — промимрив у відповідь грубий голос. — Я той… Тобто, не той…

— «Той, не той!» — знову перекривив хрипкуватий голос. — Карлику, це дитячий садок якийсь! Прямо кажи — для чого ми сюди запхалися, якщо нема дверей, які я можу відчинити? Ну?

— Може, двері не тут, — відказав Карлик, мов школяр. — Не в печері. Є тільки цей кривий прохід. А ось ці отвори в стінах нікуди не ведуть. Самі гляньте.

Ніколи раніше не вірив Богдан Майстренко, що серце справді здатне піти в п'яти. Але зараз він відчув: його власне серце опинилося саме там. Ось почнуть вони зазирати в кожний куток, точно знайдуть мимовільного шпигуна. І все… Що саме криється під словом «усе», Боді навіть думати не хотілося. У цей момент думки взагалі з голови повилітали. Крім однієї: почнуть незнайомці оглядати печерні отвори, чи ні.

— Ти смієшся? — глузливо перепитала пані Крук. — Знущаєшся з мене? Хочеш, аби я кудись лазила без діла? Робити мені нічого? Тебе ж для якоїсь біди я тримаю біля себе, га, Карлику?

— Але ж, пані…

— Що таке?

— Двері можуть бути не тут, — Карлик далі стояв на своєму, хоча, на Богданове щастя, вже забув про свій намір світити ліхтарем у глухі ходи. — Як відомо, місце схованки намагалася назвати тяжкохвора людина. Чоловік марив, думки плуталися. Ми ж маємо лише уривки фраз.