Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

— Може, газ який чадний пішов з-під землі?

— Якби була така небезпека, наш тато-міліціонер один із перших про це дізнався б, — хитнула головою Варка. — Нас би попередив, та й інших теж. Стовпа б тут якогось поставили, з табличкою. Типу, обережно, чадний газ під землею… Ну, таке, знаєш…

— Добре. Робимо так, — Данило для чогось підсмикнув спортивні штани. — З підземелля лише два виходи. Бодя або вийде з протилежного боку, або — повернеться назад. Хоч би що там із ним сталося, ми цього не знаємо. Варко, проведеш мене до іншого виходу?

— Легко, — кивнула рудючка.

— Ти, Вухо, лишаєшся тут. Якщо Богдан тудою ще не вийшов або не з'явиться на поверхні протягом найближчого часу, я полізу в печеру сам. Із того боку. Щойно я це зроблю, ти, Варко, побіжиш сюди. Скажеш це братові. І ти, Вухо, полізеш із цього боку. Таким чином, ми підемо назустріч один одному.

— Точно! — погодився Вухо. — Нікуди він від нас не дінеться… Якщо він там…

— Стоп! — насторожився Данило. — Хіба якісь є варіанти? Чогось ми не знали?

— Все ви знали! — відмахнувся Вухо. — Я так, міркую вголос…

— Краще помовчи! — Данило націлив на нього вказівний палець. — Все, часу вже нема! Вперед!

Діючи за планом, приятелі розділилися. Данило поспішив за Варкою. Дівчина впевнено вивела його з урочища, обігнула пагорб. Далі вони вийшли на тоненьку стежку, рудючка йшла попереду. Причому квапилася так, що Данило засапався, ледве встигаючи за нею. Не роздивлявся, прошкував за дівчиною, а та вже навіть не йшла — бігла звивистою стежкою. Ще трошки — і та повела донизу, спустилася в широкий рівчак. Обоє опинилися по той бік пагорба, просто перед широкою проймою, наполовину закритою порослою мохом кам'яною брилою. Якщо дивитися здаля — не відразу й вгледиш цей вихід.

Тут нікого не було. Але Данило відразу змикитив: той, хто виходив із підземелля, просто не міг не побачити стежки, що привела їх сюди. Отже, якби Богдан вибрався на повітря, не став би шукати інших, довших шляхів. Адже ось він, найкоротший та дуже зручний. Якщо його друга досі нема на поверхні, то з ним точно щось трапилось.

Цього тільки не вистачало!

Данило рвонув уперед, навіть штовхнув Варку плечем. Не вибачився — не до того. Став біля самого входу в підземелля, мимоволі повів плечима — зсередини потягнуло ледь відчутною прохолодою. Набрав повні груди повітря, крикнув у темряву:

— Богдан! Богдане! Бодя, ти там?

І навіть сам не сподівався відразу почути у відповідь:

— А це ще хто волає?

Не Майстренків голос. Навіть не хлопчачий — дорослий чоловік говорив.

Данило від несподіванки позадкував, озирнувшись при цьому на Варвару. Та теж нічого не зрозуміла — надто швидко все це відбулося: просто назустріч їм із підземного тунелю вийшов спочатку високий чоловік у зелених плямистих штанях і куртці. Причому — повністю лисий. Точніше — гладенько поголений. На бритому черепі примостив таку саму камуфляжну кепку з козирком.

За ним з'явився ще один несподіваний прибулець. Точніше — прибулиця.

Невисока худорлява жінка в зовсім не придатному для підземних мандрівок брючному костюмі. До того ж — світлому, салатного кольору. Гостре довгасте обличчя, такий самий гострий носик та волосся до плечей: чорне, мов вороняче крило. Погляд насторожений, пронизливий і хижий. Зиркнула на Данила — того аж холодом пробрало, хоча спека стояла в самому розпалі.

Заговорила першою. Голос хрипкуватий, зовсім не жіночий. Не надто приємний та привітний, як і вся вона сама.

— Ви тут що забули?

— А хіба не можна? — вирвалося в Данила.

— Чого не можна? — не зрозуміла жінка і відразу перейшла в наступ: — Ви хіба не знаєте, що тут не місце для ігор? Печери небезпечні!

— Небезпечні? — тепер уже стривожилася Варвара. — Ніхто нічого не казав…

— Я говорю! — підвищила голос жінка. — Перевіряємо сигнал. Там, під землею, смертельно небезпечний чадний газ.

— Підземні гази, — вставив плямистий чоловік. — Буває.

— А не повідомляють нікому в селищі, бо не треба тут паніки, — тепер слова жінки звучали впевненіше, не говорила — карбувала. — Тому попереджаю: нікому ні слова. Крім вас, цього ніхто не знає. Та й таким, як ви, я зізнаюся вимушено.

— Ага, щоб не лізли туди, — чоловік кивнув у бік виходу з печери. — Гуляйте, дітки. Грайтеся десь подалі.

— Знаєте що, — жінка трохи подалася вперед, уперлася долонями в коліна, пронизала гострим поглядом чорних очей спочатку Данила, потім — руду Варку. — Не дуже-то я вам довіряю. Скажіть-но мені ваші прізвища. Де живете, хто батьки?