Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Такої стрімкої атаки голомозий явно не чекав. Пустив вухо, розвернувся. Хоч у очах потемніло від різкого болю — все одно замахнувся рукою, в якій стискав пістолет. Дарма він це зробив: Футбол знову клюнув дзьобом, влучно вціливши в кисть. Пальці розтиснулися, пістолет упав на землю.

— Тікай! — закричав Данило на всю силу легенів, аж закашлявся від цього.

Карлик послухався, повернувся й почав на свою біду тікати. Футбол машини переганяв — що йому лиходій на лісовій стежці?? Один стрибок, підскок, міцна страусова нога майнула в повітрі. Удар по Карликових сідницях вийшов не менш точний, ніж якби це був футбольний м'яч. Не втримав міцного копняка лисий здоровань — упав, покотився стежкою, заволав щось незрозуміле. А Футбол ще додав, і ще, аби не свербіли більше руки хапати його нового друга за такі чудесні вуха.

Тим часом пані Крук швидко оговталася. Зрозуміла — надійний помічник надовго, якщо не назавжди, вибув із гри. А просто на неї насуваються четверо не на жарт розлючених хлопчаків. Отже, треба терміново шукати вихід.

— Спокійно, спокійно, діти, — почала вона, виставивши перед собою руки та задкуючи. — Ми ще можемо домовитися!

— А ось дульки, як у нас кажуть! — почулося раптом за спиною.

Озирнулася пані Крук — і побачила те, що хлопці помітили на мить раніше. З-за дерев їй навперейми виступив батько близнюків, у кітелі з погонами та з пістолетом. Щоправда, не в руці, а в кобурі. Та долоня багатозначно по ній попліскувала. Трошки позаду йшли директор музею Сокирко, якого тут усі називали Жорою, Галка з Варварою. А останнім, за спинами в усіх, бадьоро, як для тяжкохворого, виступав дід Гайдамака.

— Діду! — вирвалося в Льоньки. — Оп-па! А ти вже здоровий?

— Цей дід, онучку, ще вашої старості дочекається! — старий звичним жестом націлив вказівного пальця в небо. — Наука вам усім заодно, як важливо вчасно захворіти. Добре, то потім. Поки що заберіть птаха, бо відіб'є злодюзі всю задницю — нічим у суді на лавку буде сідати.

Пані Крук настільки розгубилася від такого швидкого перебігу подій, що без опору дозволила Рудику взяти себе під лікоть.

— Ну, тим часом отак, — сказав міліціонер. — Зараз у мене, бачте, свої справи з'явилися. Але поговоримо обов'язково, дивіться мені!

Данило простяг Вухові руку.

— Ти вже вибач, братику. За вуха… Іншої думки, як нас усіх врятувати, просто в голову не стукнуло.

— Та живи вже, — рудий потиснув простягнуту правицю. — Але все одно — теж якось поговоримо…

Спочатку всі, включно з дідом та директором Жорою, довго по черзі роздивлялися скарб. Сокирко навіть покрутив його в сонячних променях, зітхнув:

— Зробить же природа… Розміром менше половини пальця, а коштує ого-го…

— По-моєму, ціни йому нема, — зауважив дід Гайдамака. — Але то вже, Георгію, не нам із тобою вирішувати. Заховай добре.

— У них краще вийде, — директор Жора повернув діамант Данилові. — Заховай. Справді, краще буде твого батька дочекатися.

— Ага, ага. Лановий зробить, як треба. Не пропаде, — погодився старий, глянув на компанію з удаваною суворістю. — Ви, значить, повірили, що дідові погано?

— А як ви хотіли! — сказала Галка з нотками образи в голосі. — Возилися тут із вами…

— Саме так я і хотів, — дід усміхнувся в вуса. — Тут, між вами, я був би зайвий. Та й знаю дуже добре: коли в такій компанії затятих є старший чоловік, це стримує думку. Постійно виникає потреба порадитись. Запитати, чи все правильно робиться. У таких випадках не часто вдається проявити себе на повну силу. Тому я вирішив дати вам таку можливість. Бачу — все правильно зробив, дуже добре ви впорались без мене. А заодно, — покректав старий, — справді відпочив трошки. Від вас, від вашого гармидеру. Та й треба було з людьми поговорити без вашої участі. Я хоч старий, але не дурний: не можу ж отак вас, зовсім без нагляду, під землю відпустити. Кому треба, всі були в курсі справ.

— І ви теж? — Данило глянув на директора Жору.

— Я перший, — кивнув той. — Ця парочка, яку ми тут усі бачили в повній красі, давно в мене викликала підозри. Коли дізнався від твого діда про підслухану розмову, все стало на свої місця.

— А ми стежили за ними, як ти й просив! — пояснила Галка Данилові. — Тільки ці двоє відразу сюди пішли, до урочища.

— Ходили тут, попіл мацали. Лисий навіть в печеру спускався, — додала Варвара. — Однак він не був там довго…

— Прохід знайшов, — зітхнув Данило. — Не інакше. Тому й засіли тут.