Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Ось чому Козицький наказав усіх свідків знищити, тепер точно ясно.

— Може, ще поясниш, раз такий розумний, чого ми сюди прийшли? — подав голос із темряви Льонька. — Нібито діамант шукаємо. Поки що ним навіть і не пахне.

— Діаманти, до твого відома, взагалі не пахнуть, — зауважив Данило.

— Не знаю. Жодного ще не нюхав.

— Слухай, чого ти бурчиш? — не втерпів Богдан. — Що тобі не так?

Поки хлопці гарикалися, Вухо пройшов у дальній кут кімнати, зовсім порожній. Враз під ногою щось хруснуло і від цього звуку всі дружно здригнулися. Та й сам рудий не стримав зойку, навіть відскочив убік.

— Якого дідька! — гаркнув Гайдамака.

— Ні, це ти якого милого лаєшся оце зараз! — Богдан наставив на нього ліхтарик, мов світловий меч.

— Тихо! — тепер уже Данило підвищив голос. — Чого це ви завелися на рівному місці? Ще нема чого ділити, а вони вже…

— Отож бо й воно! — не збирався вступатися Льонька. — Лазимо з ранку під землею, як кроти! Прийшли бозна-куди! І це вони називають шукати діаманти!

Данило знов примружив очі, порахував до десяти.

— Андрію, чим ти там хруснув? — запитав уже спокійніше.

Вухо присвітив собі під ноги. Нахилився. Помацав на підлозі, спробував знахідку підняти, знову зойкнув. Тепер уже — від болю.

— Скло тут, зараза! Пальця врізав!

— Ай-ай-ай! — закривлявся Льонька. — Ваву хлопчик зробив!

— Ти сьогодні замовкнеш? — ось тепер Богдан Майстренко уже розізлився на Гайдамаку всерйоз.

— А якщо ні? То що?

— Замовкніть! Обоє! — вигукнув Данило, а потім, стишивши голос, повторив: — Замовкніть. Я й про таке читав. Це на всіх нас підземелля тисне. Взагалі — замкнений простір ще гірше може діяти на людей. Так що ви вважайте.

Потому підійшов до того місця, де стояв Вухо. Нахилився, присвітив. Щось блиснуло. Намацав пальцями, підняв обережно.

Рука тримала нерівний скалок. У ньому щось майнуло — чи хтось…

— Дзеркало, — зрозумів Данило. — Десь тут висіло на стіні. Впало й розбилося. Оно там далі уламків повно, я бачу.

Промінь справді висвітив далі по підлозі припалі порохом осколки люстра.

— Для чого воно тут? — здивувався Богдан.

— Для кого, — виправив Данило. — Жінки не можуть без дзеркала. Навіть у такі невеселі моменти, які доводиться переживати в оцих «кімнатах страху». Не знаю, щоправда, чи всі. Проте своїй княгині Козицький напевне припасував тут дзеркало до стіни.

— Точно! — підтвердив Вухо, ступивши тим часом ще далі, майже впритул до стіни. — Ось, гляньте, що знайшов!

Рудий тримав у руці старовинний підсвічник.

— Тут навіть згарок свічний лишився. У кого є сірники?

— Усе ясно, — сказав Данило. — Хто б тут не ховався, він дивився в дзеркало, присвічуючи собі свічками.

— А зі скарбом як, Лановий? — нагадав Льонька. — Про Зміїну Голову, про діамант, нічого не скажеш?

— Тільки те, що скарб десь тут. У цій кімнаті.

— Чому? — тут же вирвалося в Льоньки. — Чому саме тут?

Богдан вигукнув майже одночасно з ним:

— Де?

— Цього ми поки що не знаємо. Але придумав Михайло Ружич геніально! Головне — просто, як усе геніальне! Дивіться, ми прийшли сюди за його підказкою. З печери Змія під землею, далі — під водою, нарешті — за стіною. Ніхто ж не заперечить, що Ружич перед смертю вказував путь саме до схованого діаманта?

— Ніби так, — відповів за всіх Бодя.

— Отже, ми розгадали майже всі загадки. Розгадки привели нас сюди, в «кімнату страху». Ружич сам будував цей сховок і цей таємний хід. Виходить, йому нічого не заважало пробратися сюди одного разу. Та заховати діамант в такому місці, де його точно ніхто не здогадається шукати! Просто під носом у Козицького! В таємній кімнаті, куди той не ходить без потреби! Ось чому ми тут!

— Нехай, — мовив Льонька після короткої паузи, переваривши почуте. — Хід із печери навмисне прорито до замку, аби можна було непомітно підібратися до іншого підземелля. Звідти — пряма дорога в це сховище. Згоден, хай. Далі що?

— Тобто? — не зрозумів Данило.

— Як звучать оті останні слова Ружича? За стіною, потім — за собою? Під землею — ясно. Під водою — хитро та зрозуміло. За стіною — осьдечки. Далі куди? За собою — це як? Отак?

Хлопець повернувся довкола власної осі.

— Чого крутишся? — здивувався Богдан.

— Шукаю за собою. Чи, може, за тобою треба? А може, кожен із нас гляне собі за спину? Коротше — не бачити нам скарбу, як тобі, рудий, своїх вух!

Почувши таке, Андрій Рудик на прізвисько Вухо навіть забув на мить про поранений палець.