Барбара Космовська - Позолочена рибка

— Бо вона зовсім не золота, ця рибка, — на очі малого навернулися сльози. — Вона позолоцена. Мозе, її в крамниці так пофарбували, сцоб ти подумала, сцо вона золота. І вона ніцого не вміє, тільки плавати…

— Купимо нову рибку, хочеш? Матимеш золоту й позолочену…

— Ні, — Фрицек примружив очі. — Взе не хоцу. Бо яксцо я засну й більсе не прокинуся, то вони будуть голодні.

— Не переймайся зараз рибками. Ти повинен швиденько набиратися сил, бо на тебе чекають найкращі лікарі.

— А звідки вони про мене знають? — сонно допитувався Фридерик.

— Моя мама їм про тебе розповідала. Ти з ними познайомишся, щойно будеш трішечки сильніший. Матимеш нових друзів…

— У мене взе є друзі, — прошепотів Фрицек. — Навіть Кароль і Ксись…

Хлопчик заснув так швидко, що Аліція з острахом глянула на Клаудію, яка прийшла до кімнати.

— Він довгенько з тобою балакав, — втішила її Клаудія, поклавши руку на плече. — Останнім часом він може відключитися посеред речення.

Обидві задивилися на малюка, який тихенько спав. Стояли поруч. Так близько, що відчували власний подих. І були вдячні одна одній за ці спільно проведені хвилини. Бо поодинці кожній з них починало бракувати сили, щоб перебувати із Фридериком. Непокірним хлопчаком, який, наче маленька ящірка, уже давно відкривав власні місця. Далекі й чужі для інших.

— У мене теж побачення, — посміхнулася мама, швиденько поправляючи макіяж перед дзеркалом у коридорі. — Будь ласка, подбай, щоб Роберт не вмер з голоду. Тим більше, що я приготувала бутерброди. Спеціально для вас!

— Сподіваюся, ти гарно проведеш час, — Аліція зазирнула в дзеркало. — І ти чудово виглядаєш, — додала вона.

Кинулися одне одному в обійми майже відразу.

Роберт ще на пероні примусив Аліції весело сміятися, проте чим ближче вони підходили до дому, тим більша непевність закрадалася в їхню розмову. У кімнаті Аліції теж не обійшлося без незручної мовчанки. — Наче ми загубилися, і не могли знайти дорогу до самих себе, — спало їй на думку.

Аліція запитувала Роберта про начебто звичайні речі, та не завжди він відповідав відразу.

Актор з нього явно був би поганенький, — думала Аліція, спостерігаючи, як важко даються йому певні пояснення.

— Актор з мене ніякий, — здався нарешті Роберт, сам змучений своїми викрутасами. — Крім того, я зовсім не хочу тебе обманювати, — додав він, ховаючи її долоню у своїх.

— Отже, я мала рацію? — Аліція засмутилася й легенько вивільнила пальці з його руки.

— Не зовсім, — Роберт спробував бавитися її довгим волосся, але вона швидко перехопила його гумкою. — Кася хороша дівчина. Ми разом граємо дуети. Ну, і настав такий момент, коли я почав над усім замислюватися.

— Над усім? — розгнівано пирхнула Аліція. — Певне, над усім, крім мене!

— Навпаки, — зелень його очей пригасла. — Про тебе я весь час пам’ятав. Та ще й так, що не міг забути. Ось чому я тут. І нарешті знаю, що дуже хочу тут бути…

Сиділи на ліжку, оточені купами фотографій. Бутерброди підсихали на тарілці. Чай давно прохолонув.

Аліція мовчала. Її гарний настрій випарувався відтоді, як вона сама запитала себе про таємничу дівчину, чиє ім’я звучало останнім часом у кожній їхній розмові. Муляло, немов скіпка в пальці й боляче ранило Аліцію, хоча Роберт і намагався вимовляти його байдуже.

— Я їй зовсім не дивуюся, — прошепотіла вона більше до себе, аніж до Роберта.

— Не розумію.

— Ну, що вона… хотіла зайняти моє місце.

— Не знаю, чи вона цього хотіла, — мовив Роберт. — Щиро кажучи, я замислювався лише над власними почуттями. І вирішив усе докладно обміркувати, щоб нікого не скривдити.

— І де ж ти над цим міркував?

— У Крушині. Над озером. Лише там мені вдається прислухатися до власного серця. У будь-якому іншому місці його заглушає інша музика…

— І що твоє серце тобі сказало?

— Що воно не має нічого проти такої собі ревнивої дівчини.

— А про цю Касю?

— Мовчало, як німе.

— Може, воно ще має когось на прикметі? Твоє серце? — Аліція вперше щиро усміхнулася.

— На жаль, так. У тебе серйозна суперниця, яка іноді цілковито тебе затьмарює. І в цьому одному-єдиному випадку я не можу пообіцяти тобі вірності.

— Зараз угадаю! — цього разу Аліція сама відшукала Робертову долоню. — Панна музика?

— О, то ви вже знайомі! — Роберт затулився подушкою від очікуваного удару, та замість цього відчув близькість Аліції та її подих на своїй щоці. Її руку на плечі. Заплющив очі, щоб зупинити цю мить. Запам’ятати назавжди, щоб вона належала тільки йому. А мить корилася його мріям, тривала, без зайвих слів і запитань. Ніжна, мов скрипковий акорд, з’єднувала їхні теплі долоні, сплутувала неслухняне волосся.