Барбара Космовська - Позолочена рибка

— Я б чимало віддала, якби мої старі бодай один день проголосили святом мовчання… Може, тоді вдалося б почути себе самих і їм зробилося б соромно? Останнім часом вони використовують власних дітей. Мене ні, бо я такого не дозволю, але малим точно не пощастило, — Сара спохмурніла і їсти їй розхотілося. Рештки булки вона бездумно викинула до смітника.

— Тобто… Не розумію, — зізналася Аліція. — Як це — використовують власних дітей?

— Втягають у свої розборки. Намагаються підкупити, перетягнути на свій бік. А найсмішніше те, що жодне з них не має рації. А дівчатка залякані й уже самі не знають, кого їм підтримувати, тата чи маму.

— Ти повинна їм допомогти! — обурилася Аліція. — Крім того, батьки не мають права так робити!

— Права? — пирхнула Сара. — Усі закони в нашому домі встановлюють старі. І ці закони щодня інші. А ми, діти, просто не маємо жодних прав і вже навчилися так жити.

— Не можна, щоб усе було аж так погано! — співчутливо прошепотіла Аліція.

— Авжеж. Два тижні тому батько впав зі сходів. Та не лякайся ти так! — Сара знущально посміхнулася. — Він був бухий, як уболівальник другої ліги й просто гепнув на сходовій клітці об бетон. А мати, коли з’ясувалося, що він весь у синцях, взяла лікарняний, щоб його доглядати!

— Значить, юна його кохає, — поспішно зауважила Аліція.

— Ну ти наївна, Алю! — Сара закопилила губу. — Вона повинна була його вилікувати, щоб мати з ким воювати! Кілька днів хатній ринг був порожнім, і це їм обом страшенно заважало! Якби кохання вимірювалося сварками й образами, мої старі були б парою століття! Тому я іноді боюся, що теж так житиму. Кажуть, що ми переймаємо від родини певну модель життя й потім самі її розвиваємо. Я про це читала в якомусь бабському журналі.

— Дурниці! — заспокоїла її Аліція. — Ну ти сама подумай. Якщо мої тато й мама не могли знайти спільної мови, то мені в майбутньому теж треба готуватися до розлучення?

— Сама не знаю, — безпорадно зітхнула Сара.

— Якщо ти вже віриш у таку родинну спадковість, то подумай про моїх дідуся й бабусю. Вони й зараз щасливі разом. На додачу, відтоді, як не грають у карти, то взагалі не сваряться.

— Ідея! — Сара ляснула себе по стегнах. — Давай ніколи не гратимемо в карти!

— Можемо грати, але не з нашими хлопцями! — запропонувала Аліція.

Удома на неї чекали дві новини. Гарна й погана. Мама показала їй відповідь зі стокгольмської клініки, де підтверджувався термін консультації Фридерика.

— Залишилося менше, ніж місяць! — зраділа Аліція.

— Але є інша проблема, — мама посміхалася, але в голосі вчувалося хвилювання. — Фридерик поки що занадто слабкий, щоб перенести таку подорож. Треба чекати, доки він бодай трішечки набереться сил.

— Набереться! Мусить! — Аліція не хотіла бути великою й розсудливою дівчинкою. Не зараз, коли в її брата з’явився такий шанс. — Я сама його годуватиму. Можу з ним щодня ходити. Примушу його, щоб він повзав, — завзято торохтіла вона, її зусилля супроводжувалися слабкою маминою усмішкою.

— Усі ми цього хочемо, — перед Аліцією з’явилася тарілка з паруючим капусняком. — Поїж. Ти також повинна бути сильною, — нагадала мама, але ці слова не прозвучали надто підбадьорливо.

Лише ввечері Аліція знайшла вільний час, щоб провідати Фридерика.

Малий лежав, прикритий ковдрою, яка на його схудлому тільці здавалася здоровенною. Хлопчик був сумний, і навіть новенька машинка його не втішила.

— Я не маю сили, щоб її вести. Мозу зробити аравію, — прошепотів він, коли Аліція спробувала вмовити його побавитися.

— Треба казати аварію, — засміялася вона. — А одна аварія це ж не кінець світу! Кожен гонщик принаймні один раз потрапляє в аварію! — весело пояснювала вона. — Ну ж бо, Ящірко! Щось ти геть засмутився!

— Ну, так, бо мені не вдалося, — промурмотів Фрицек і закрив личко ковдрою.

— Що не вдалося?

— У мене було прохання до золотої рибки. Сцоб дійти до полицки. Тієї маленької. І я попросив її, сцоб дійти. І пісов… Пісов, але не дійсов, а впав…

— Мабуть, ти занадто швидко хотів дійти! — заспокоїла його Аліція.

— Мама тез казе, сцо занадто, але я хотів повільно!

— Гм-м-м. Може, тобі ще зарано влаштовувати такі мандрівки?

— Ні, — Фридерик важко хитнув голівкою. — Я взе знаю, цому впав.

— Чому, сонечко? — Аліція насилу стримувала нову хвилю зворушення, яке повсякчас охоплювало її біля Фридерика. Вона ненавиділа це жахливе почуття безпорадності й відсутності потрібних слів, які губилися в найважчу хвилину.