Клод Кампань - Діти морських туманів

Вийшовши у двір, я мало не гепнулась на землю, але тут з-під навісу виринув Гійом і подав мені руку.

— Справжня ковзанка! Як ти вранці поїхала з дому, вітер непомітно повернув на норд-ост, і раптовий крижаний дощ укрив геть усе ожеледдю. На моїх шинах з ланцюгами я ще якось проскочив, а от тобі на твоїх двох колесах про це годі й думати… Ні!

У ранніх сутінках видно було, як Гійом зробив енергійний заперечливий жест. Я його розуміла: кілька років тому, перекинувшись машиною на вкритій ожеледдю дорозі, загинули в автомобільній катастрофі наші батьки…

— Дякую, Гійоме… Досадно тільки, що цього вечора я хотіла спершу…

Нам не треба було багато слів, щоб зрозуміти одне одного. Отож за мить Гійом уже йшов поруч зі мною по замерзлій хрускотливій траві обіч дороги.

— …Почекай мене хвилин п’ять, Гійоме…

— Будь ласка, Фан, я почекаю.

Мені здалося, ніби тільки-но засвітилося ще одне вікно з другого боку будиночка. Здогадавшись, що я хотіла б ще раз спробувати достукатися без нього, Гійом вийняв з кишені люльку й повернувся на дорогу. Я обійшла навколо будиночка. Дитяче схлипування чулося зовсім близько. Звісно, коли я постукала, там, за дверима, причаїлися. Я стояла біля вікна, схована в тіні, і крізь щілинку оглядала приміщення. То була звичайна сільська кухня: на поличці над плитою вишикувалася шерега коробок з прянощами, посередині стояв полив'яний глечик з пожовклим осіннім листям, кахляна підлога кольору міді подекуди потріскалася від старості, на плиті красувався, виблискуючи, як нова п'ятифранкова монета, голубий емальований чайник.

Усе тут було пройняте спокоєм і сільським затишком. А золотоволоса Крістіна здалася в цю мить такою змарнілою і нещасною. Мені навіть уявилося, що я виразно бачу на її щоках сліди гірких сліз… Молода жінка міцно пригортала до себе свою маленьку доньку, що припала голівкою до її плеча. Хтозна, чи вона хотіла втішити малу, чи сама шукала розради в не знати якому горі? Я бачила тільки круглу голівку дівчинки, вкриту легеньким, коротко постриженим волоссям, край рожевої сукенки та дуже чистенькі білі штанці, дві пухленькі литочки і начищені до блиску черевички.

Як же ніжно люблять її, цю маленьку Марінетту!

Дитина поволі заспокоювалася, тільки час від часу її тіло здригалося від схлипувань. Мати все так само одною рукою пригортала доньку до себе, а другою гладила її темноволосу голівку.

Але я дивилася тепер не на дівчинку, а на Крістіну, і не могла відвести погляду від її повних розпачу очей.

Крізь муслінову фіранку мені видно було стіл, накритий до вечері. Світлий фаянсовий посуд, у карафці міниться прозора вода, у хлібниці-кошику — підсмажені скибки хліба, масло в керамічній маслянці, лампа під матовим абажуром осяває все навколо розсіяним неяскравим світлом… Але доброта повсякденних домашніх речей була тут безсила вгамувати людське страждання.

Я пішла собі, і переді мною ще довго стояла ця зворушлива й сумна картина: дві кучеряві голови, золотоволоса й темна, тісно припали одна до одної, нерозривно поєднані якоюсь таємною скорботою.

Я знову чергувала й мала провести ніч у школі, в приміщенні наших підготовчих класів.

Був холодний березневий вівторок, годинник щойно вибив десяту годину. Це вже два вечори підряд я не поверталася до наших Сонячних Дзиґарів, моєї старої улюбленої домівки.

Якби дідусь і Гійом побачили мене зараз, то, певно, сказали б:

— Достобіса, Фанні! Що це тобі спало на думку обрати таке ремесло! Та ще й, на додачу до всього, в такій глушині!..

Але я ні за чим не шкодувала.

Учора надвечір Гійом поїхав додому сам, допомігши мені впоратися з гомінкою малечею і влаштувати мій бівуак на ніч. Очі його на мить затрималися на злинялих стінах, голій лампочці під стелею, що кидала вниз різке світло.

— Ну, то як, Фанні, так буде гаразд?..

— А чом би й ні, Гійоме! Ожеледиця триватиме ще два чи три дні. І я не хочу, щоб ти раз у раз гасав по дорозі із Фовемберга сюди і назад, дарма що маєш чотири колеса й ланцюги… А лишити клас без виховательки — на це я ніколи не погоджусь! До того ж я не можу розраховувати на Крістіну.

Взявши розкладушку, спальний мішок і дві ковдри, я непогано влаштувалася того вечора біля шкільної дошки та слоїків з-під варення, в яких на щедро зволоженій ваті проростала квасоля. Поряд тихо гуготіла грубка, вщерть засипана вугіллям.

А завтра о дев’ятій ранку я знову, як і напередодні, стояла перед галасливою дітворою; рожевощокі малюки з холодними від морозу руками силкувалися якось зігрітися, хукали в долоні, і з ротів у них ішла пара, як із старого сільського паровичка.