З висоти палуби Ян знайомим широким жестом махнув мені рукою, і я відповіла йому, хоч і не так невимушено й сміливо. Відчувала — всю мене охопила радість, яку я марно хотіла вгамувати. Розділені трапом, що його докери закріпляли між причалом і пароплавом, ми досхочу дивилися одне на одного, хоч і неспроможні прочитати всього в глибині очей; ми стояли так близько: кілька кроків — і я опинилася б у його обіймах, — а проте не могли побігти назустріч одне одному. Ет! Якби ж то я була сміливіша й жвавіша, а він — не такий солідний і великий, то, мабуть, випереджаючи всі графіки й розклади прибуття пароплавів, уже давно перестрибнули б цей жахливий трап часу…
Коли нарешті Ян опинився на набережній і скоріше недбало кинув, аніж поставив на землю свої три валізи, ми якусь мить мовчки споглядали одне одного, надто зворушені й схвильовані, щоб говорити. Губи його ледь-ледь тремтіли, а я — уявіть собі! — я усміхалася. Потім він узяв обидві мої руки в свої великі, дужі долоні й потиснув їх.
— Фан, — тихо прошепотів він, — ти прийшла!..
Він довго не випускав моїх рук. Очі його заглядали в мої глибоко-глибоко, ніби хотіли прочитати в них усе, про що я не наважувалася сказати.
— Дай мені роздивитися на тебе, — мовив він знову. — Так, упізнаю, це ти, ти! Це твої рум'яні щоки, твоя червона хустина, зав'язана цим диявольським вузлом, твоє позолочене сонцем, розмаяне на вітрі волосся. «Біжи, маленький юнго!» — пам'ятаєш?.. І, звичайно, оце щойно, поки я дивився на тебе з палуби корабля, руки в тебе були, як і колись, — у кишенях…
Я не знала, що відповісти, розчулена його ніжністю.
— І, певна річ, — обнявши мене за плечі, провадив він далі, коли ми вже ввійшли до морського вокзалу, — я знову впізнаю твою милу усмішку, якою ти ніби перепрошуєш, що прийшла сюди… Фан, яку ж довгу дорогу ти проїхала, щоб зустріти мене!
— Я довідалася, що ти матимеш півгодини вільного часу між прибуттям з Малля і відходом поїзда на Булонь. Отоді я й надумала…
Ох! Яне, аж не віриться, що я знову відчула твої сильні й ніжні руки, які того дня вперше в житті обняли мене за плечі…
Та мені довелося одразу ж відірватись од цієї незвичної ласки і одійти від тебе, бо підійшов митний доглядач і почав питати, скільки пачок сигарет ти везеш у валізах.
Перед тим як сісти в машину й рушити до Фовемберга, ми вирішили трохи погрітись і зайшли до кав'ярні поблизу порту, на бульварі Союзників. Там було безлюдно й тихо. Крім нас, у залі нікого не було. За вікнами, на набережній, — величезна купа паперових рулонів, нещодавно вивантажених з фінського судна, поряд навалом лежали дерев'яні колоди, блискучі від недавнього дощу, усі однаковісінькі, і ця нерухома, одноманітна темна маса, здавалося, ще більше підкреслює довколишню тишу.
І саме тут, у кав'ярні, чекаючи, поки нам подадуть по великій чашці кави з вершками, Ян знову взяв мої руки в свої.
— Фан, — мовив охриплим од хвилювання голосом, — коли я помітив тебе на набережній, таку просту, милу, таку вірну й схожу на ту Фанні, яку я знав три роки тому, мені здалося, ніби ти чекаєш на мене, як дружина рибалки чекає, коли причалить баркас, що повернувся в рідну гавань. Так, у мене було відчуття, ніби я повернувся до рідного дому…
Я мала б відповісти йому:
«І я теж думала про це, Яне! Як чудово було б, коли б усе так і сталося насправді…»
Та я не могла перемогти своєї стриманості і сором'язливості… А проте хіба ж це не був мій молодий капітан, який після довгих-довгих морських блукань віднайшов-таки порт своєї мрії?..
Коли ми вже поминули центр міста й лишили позаду передмістя Кале, Ян лукаво підморгнув мені,— я перехопила той погляд у дзеркальці,— і сказав:
— Ну, то що ж, мадемуазель Ле Марруа, коли хлопець має диплом бакалавра в одній кишені, хіба не може в другій у нього бути посвідчення водія?
— Може, пане професоре, — відпарирувала я, аби показати, що добре зрозуміла натяк на той далекий весняний вечір, коли в кабіні важкого грузовика Ян, молодий водій, під захопленим поглядом п'ятнадцятирічної учениці булонського колежу блискуче перекладав з латині Вергілія.
— А тепер, виявляється, — вів Ян далі,— ти очолюєш зграю п'ятирічних пустунів! Скільки ж їх у тебе?
— Сорок два.
У нього вирвався зляканий вигук.
— Не лякайся, — заспокоїла я його. — Діти часто хворіють. Ось і тепер кілька моїх вихованців захворіло на свинку, і в класі тільки тридцять один. Навіть трохи сумно стало і тихо.
— Диви-но! А вони ж, певно, таки дикуни, справжні шибеники-брикунці, оті твої хлопчаки, правда ж?
Читать дальше