Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Та поки ці мрії здійсняться або й не здійсняться, реальне життя диктує свої вимоги й закони. За той зелений банан тата викликають у КДБ, щоб написав пояснення, звідки його дитина має капіталістичні фрукти. Напевно, в КДБ припускають, що банани нашій сім’ї періодично надсилають таємно, по каналізації, звідкись зі США або Парагваю. А може, й із самого Гондурасу! Всяке ж могло бути!

— Кадебісти всіх країн, будьте пильні!

— Завжди напоготові!

А тим часом у школі — своє розслідування. Понад тиждень учителька вияснює, звідки Василь у двадцятиградусний мороз роздобув грудку чорнозему. Як з’ясувалося, з-під обцаса [39] Обцас — каблук ( діал .). черевика! Можна лиш уявити, як я допекла нещасного і яким мстивим виявилося дитяче серце!

До речі, хто збирається працювати в школі, той повинен заздалегідь усвідомити страшну істину, яку Данте побачив написаною на воротах пекла: «Lasciate ogni speranza, voi ch’entrate!» — «Облиште всяку надію, хто входить сюди!». Діти жорстокі. Нещадні у стосунках між собою — і ще безжальніші, коли об’єднуються проти когось із дорослих чи проти «білої ворони» в їхній же малолітній зграї. Повнолітні, дорослі злочинці, навіть обкурені чи п’яні, здатні помилувати вагітну жінку або каліку. Дітлахи, відчувши беззахисність жертви, будуть знущатися з неї аж до смерті. Сьогодні побачила, як троє хлопчиськів, учнів другого, щонайбільше — третього класу, мордували якогось горопашного сільського дідуся. Вони підкинули йому в кульок петарди й реготали, як навіжені. Сумка розірвалася, з неї посипалися продукти, дідусь визбирував по землі своє добро, а за той час малі негідники встигли підкинути петарди в кишені старого, й одяг задимів ізсередини. Коли я вхопила за комір заводіяку тої жорстокої розваги, він почав люто відбиватися від мене, заверещав, що скаже татові, що я його била, — а двоє інших миттю дременули, покинувши свого верховоду напризволяще. Я попросила дідуся йти за нами й силоміць потягла хулігана до найближчої школи (і не помилилася у своїх припущеннях), до кабінету директора. З’ясувалося, що для агресивного шмаркача це було ще страшніше, ніж якби я його таки сама віддубасила. Слізно запевняв, що більше ніколи не буде, виривався з моїх рук до самого порога директорського кабінету, а коли класний керівник по телефону викликала батьків, обм’як і заревів якимось грудним тваринячим ревом. Непокаране зло буяє, а покаране — найчастіше засихає на пні. Бідний дідусь уже сто разів готовий був простити зухвальця, але розумів, що через нього я буду оббрехана тим малим «відморозком» перед батьками, тому стійко дочекався їхнього приходу. Розірвана в багатьох місцях сумка, пропалені кишені благенької заношеної куртки стали найкращим доказом провини. Батько навіженого чада вийняв із портмоне кілька сотень, насильно упхав дідусеві в руку, а своєму вилупкові сказав: «Це гроші на твої ковзани, що їх мав принести святий Миколай! Тепер на свято під подушкою знайдеш тільки замашну лозину з колючками!».

Чи були дітлахи в часи мого дитинства добрішими й милосерднішими? Можливо. Тільки пам’ять чомусь підказує протилежне. Ось ми вже вивчили всі букви й на перерві пишемо на дошці свої імена. «Марусі», «Ганнусі», «Насті», «Галі» — так у називному відмінку вони звучать на нашій говірці, й саме так себе йменують мої однокласниці усно й письмово. Тільки я пишу «Оля». Хтось виправляє букву «я» на «і». Я витираю скалічене слово і знову пишу «Оля». Так мене звали у Львові, так і звучить краще!

— Я не Олі, я — Оля!

— Такого імені нема! — заперечує грубенька Марійка. — Коли ти виростеш, то будеш не Оля, а Олена!

— Олена заголена! — єхидно дражниться Парта.

А Петро Цьомко, що його зі ще двома молодшими братами покинула мама й утекла із села з якимось заїжджим шоферюгою, зловісно додає:

— Олена — к…рва солена!

Петрову маму звати Оленою, й ця фраза, напевно, звучить у їхній хаті доволі часто з уст і його тата, і дідуся, й бабусі. Але при чім тут я? Тим більше, що мене звати Оля, Ольдзя, Ольга, — а не Олена!

— Петре, г…мно тепле? — штовхаю свого кривдника у груди.

— Ах ти ще й битися хочеш?!

Ми падаємо коло дошки на білу від крейдяного пилу підлогу й товчемо одне одним, як шалені. Вчителька викликає до школи наших батьків. Мене привселюдно лупцює мама, Петра — тато. Але це ще не означає, що пакт про ненапад підписано. Ми будемо битися одне з одним мало не на кожній перерві, будемо взаємно чорно ненавидітися аж до самої весни — власне, до бджіл, але про це трохи пізніше.