Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Та диверсанти диверсантами — вони були мені чужі, і я їх зовсім не жаліла; але через мене й мого рідного батька викликали в КДБ! А сталося ось що. Десь наприкінці грудня тато купив у своїй військовій частині ціле гроно зелених, нестиглих бананів. Таке диво ми, діти, бачили вперше. Тато, мабуть, теж, бо не поклав екзотичні фрукти кудись у тепле місце, щоби там добрали стиглості, а відразу ж запропонував нам скуштувати. Банани виявилися тверді й на смак такі терпкі, як грушки-дички. Їсти їх ми, звісно ж, не схотіли, мама репетувала на тата, нащо дурно розтринькав гроші, а тато бідкався, що йому справжнє г…мно за такі гроші підсунули — краще був би взяв кіло лимонів до чаю! А вранці я таки впхала один заморський фрукт у шкільну сумку: не пропадати ж добру — як зголоднію, з’їм, куди подінуся, — он грушки-дички їла ж навіть зеленцем!

І ось я виходжу з нашого подвір’я у глупу ніч. Угорі — холодне чорне небо з міріадами блискучих зір: і великих, як горох, і дрібоньких, як пшоно. Вони переморгуються між собою й сяють, якщо добре придивитися, відтінками різних кольорів. Стежечка вузесенька, як проділ на моїй бідній голівоньці. З одного боку — кучугури в півтора метра, з другого боку — ще вищі. Сніг скрипить під ногами, бо мороз добрячий, — і здається, що позаду мене хтось крадеться, хоче вхопити за плечі, повалити, покусати!.. Чому покусати? Бо взимку господарі н а ніч відв’язують псів, і ті до ранку розкошують волею. А ось один уже й з’явився навпроти! Великий, чорний з жовтими підпалинами, кудлатий. Якби став на задні лапи, був би значно вищий від мене. На вузенькій, протоптаній упродовж багатьох зимових днів стежині поміж заметами нам ніяк не розминутися. Пес зупиняється й сторожко дивиться на мене: надіється, що я, менша й слабша, поступлюся йому дорогою. Я боюся пса, тому теж зупиняюся. Собацюра сідає навпроти і мирно, навіть співчутливо зирить на мене, що я робитиму далі. Я й собі сідаю на портфель і думаю, чому цей проклятий псище опинився саме зараз і саме на оцій стежці, де ніхто протягом найближчої години-двох не з’явиться й не прожене його геть. А це означає, що я запізнюся до школи, і Марія Степанівна насварить мене перед усім класом. Чемні діти, які завжди приходять вчасно, бо живуть поряд зі школою, будуть підхіхікувати, а особливо Василь Партицький, чи просто Парта, який на перервах відбирає в мене яблука й навіть чисті зошити. А ще легенько, що я й не відчуваю, малює мені крейдою на спині круглу мішень, й інші хлопці стараються поцілити в її центр жованою промокаткою, — причому як на перервах, так і навіть під час уроків.

— Песику, пусти мене! — молю я чужого вовкодава. — Я маю хліб з маргариною, хочеш? Бо ні той поганючий банан, ні навіть солодке яблуко ти, звісно, жерти не будеш! Хочеш хліба?

При слові «хліб» собацюра облизується. Я витягаю з портфеля загорнений у газету сніданок, але боюся, що коли простягну його псові, то він і мою руку відкусить. А той, зачувши нюхом поживу, лягає на живіт і, лежачи, повзе до мене. Я кидаю йому хліб і що є сили втискаюся спиною у сніговий замет, намагаючись тихо-мирно розминутися з кошлатим страховиськом, яке наминає мій сніданок та ще й гарчить на мене — певно, побоюючись, що я можу передумати й відібрати його здобич. Ну, слава Богу, ось нарешті й траса, яку перетинає головна сільська дорога! По ній уже їздять колгоспні трактори, машини й підводи. Але жодного школяра не видно. Все, я запізнилася! Буде мені, ой буде! А може, ще не пізно? Якщо весь час бігти, то, може, ще вдасться надолужити згаяний через того псиська час? Біжу, поки зовсім не захекуюсь: півтора кілометра, що залишилося, — не для моїх курячих сил! Шкільне подвір’я порожнє. У вестибюлі прибиральниця тітка Настя замахується на мене шваброю:

— Ще одна холєра ясна! Боже, скільки снігу нанесла з вулиці!

Але прибиральниця — усе-таки сумирний і майже свійський звірок! Це не наш кочегар, котрий вічно напідпитку, і не товстопикий завгосп, які відважують бешкетникам таких копняків [38] Копняк — удар ногою під сідниці ( розм .). , що хлопці аж підлітають, наче м’ячики. Тихесенько прочиняю двері класу, очікуючи своєї ганьби. Але вчителька робить знак рукою, щоби я швиденько сідала на своє місце за партою. З якого б це дива таке милосердя? Ага, на урок прийшов директор!

Марія Степанівна розповідає, як щасливо живуть діти в Радянському Союзі. Мають хліб і до хліба, гарненький одяг і зручне взуття. Я ж моментально згадую, що мій лівий кирзовий чобіт учора на ковзанці розірвався по шву, й зараз із-під п’яти на світ Божий виглядає солом’яний віхоть, а зашпори, що вже починають відходити, боляче нагадують, що треба було ще вчора ввечері попросити тата, аби відремонтував мою нікудишню взувачку, бо як відпаде підошва, то вернуся зі школи боса.