Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Там твоя курточка, де мої чорні туфельки! — не витримую і я й стаю на бік Анелі.

— Чого ви до мене причепилися? — верещить Проня Прокопівна. — Пильнуйте свої речі, й нічого пропадати не буде. Ось моє, наприклад, усе на місці! Якби щось і щезло, я до нікого би не чіплялася: мало хто міг узяти ключі з прохідної і відімкнути кімнату, коли ми на парах!

— Я йду до Гепардівни! — заявляє Анеля. — Подивимося, чи сьогодні хтось, крім тебе, нашими ключами користувався!

Гепардівна — це наш гуртожитський комендант, Галина Гільярдівна. Її студенти бояться більше, ніж міліції. Не жінка, а танкова дивізія. Вміє вичитувати й порушникам дисципліни, й п’яним відвідувачам, які напролом лізуть через прохідну, й батькам, котрі приїжджають шукати винних, коли в доньки починає рости живіт. Я сама одного разу таких розлючених тата й маму в гуртожитку бачила. На весь вестибюль репетували, що в цій «общазі» — страшна розпуста. Їхня срібна й золота донечка — бідна жертва відсутності дисципліни й порядку, тож нехай комендант тепер добре кумекає, якщо не хоче в тюрмі сидіти, як змусити спокусника одружитися з їхньою вагітною доцею. Гільярдівна шикнула на подружжя, як на бешкетних дітей, і винесла зі свого кабінету велику циганську голку й моток чорних ниток.

— Я вам допоможу довести справу до весілля, якщо всилите нитку в голку! — заявила зганьбленим на честі батькам.

Дивитися на таке диво збіглися всі, хто на той час був у холі. Гільярдівна крутила голку в пучках, і ні батько, ні матінка, хоч як старалися, й за півгодини нитку в голку не всилили.

— То що? — переможно запитала тоді Гепардівна. — Тільки гуртожитські порядки й лише хлопець винен? Отож-бо! С…чка не схоче — кобель не скоче! Й не говоріть мені, що то не так, бо аж слухати смішно!

Тих молодят наша комендантка якось таки поєднала: з величезним скрипом, але розписалися. Хлопці розповідали, що з її кабінету горе-женишок разів п’ятнадцять приходив мокрий, наче годину стояв під дощем. І батьків того юнака до себе Гепардівна викликала, й іншу дівчину, з якою доморощений дон-жуан уже «закрутив» нову любов, так випсячила, що та забрала з гуртожитку свої манатки й пішла жити на приватну квартиру.

А ще, коли у вересні студенти почали ходити в гуртожиток газоном навпростець, а не заасфальтованою доріжкою, Гепардівна звеліла столярові зробити величезну стрілку на ніжці, з допомогою якої й закопали дороговказ у землю вздовж протоптаної стежки. На стрілці красувався яскравий напис: «Дорога козлів та іншої рогатої худоби». Ясна річ, вважатися рогатою худобою нікому не хотілося, і стежка почала заростати травою. Але з Танькою-Кулеметницею й Гепардівна в сутичку вступати не захотіла: де ж, безпартійна комендантка — і з кандидатом у члени КПРС! Надто нерівні сили.

З дядьком Данилом по телефону я поспілкувалася. Дійшли до думки, що якщо мої батьки не заперечать, я таки буду переводитися на навчання у Львів. Тільки радості від цього в мене було мало. Навіть із голосу зрозуміло, що дядько дуже хворий. Почну переводитися, а він, не дай, Боже, помре — тоді взагалі залишуся без вищої освіти: звідси мене відчислять, а у Львові — не зарахують. Але буду вдома з батьками радитися, куди дінуся.

На жаль, виїхати у п’ятницю з Обласного Центру мені не вдалося. Студенти ринули з усіх трьох інститутів такими людськими ріками, що впхатися в жоден міський автобус, щоби вчасно добратися на вокзал, мені не пощастило. Приміський потяг показав мені хвіст, хоча проїзний документ у касі мені ще встигли виписати. «Тю-тю, пішов ваш поїзд на Воркутю!» — засміялася касирка, коли я прийшла здавати квиток, і повернула тільки половину його вартості.

Вранці ні світ ні зоря я прибігла з гуртожитку на автобусну зупинку й цілих півгодини, аж почало розвиднюватися, чекала на перший автобус. Цього разу встигла! З вокзалу в мій Районний Центр о восьмій годині відправився напівпорожній приміський дизель. За колір вагонів його в народі називали «Червоною рутою». Добре їхати в суботу! Щоразу в п’ятницю ввечері, коли добираюся з інституту додому, й у неділю після обіду, коли повертаюся назад, як мінімум половину дороги доводиться вистоювати в немилосердній тисняві: з кінцевих зупинок поїзди курсують гранично переповненими. Бо ж їдуть не лише студенти, а й робітники заводів і фабрик. Та й сільські мешканці возять у місто продавати молоко й сметану або їздять за покупками цим же потягом. Навіть після половини дороги сидячих місць обмаль. Минулого тижня взагалі стояла в тамбурі, куди хтось втелющив ще й свій велосипед, до якого мене спочатку так притиснули, що всі ноги забруднила шміром, яким був щедро намащений ланцюг чийогось новісінького двоколісного друга. Ледве вдома відмилася: машинне масло ні господарське мило, ні єдиний тоді пральний порошок «Лотос» не розчиняли!