Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Але в магазинах полиці порожні: ні туфлів, ні чобіт — одні ґумаки. Ними хіба що в селі багнюку місити. Як тільки роздобуду грошей, сходжу в комісійний магазин — є, є такий і в нашому Обласному Центрі — попрошу допомогти мені придбати потрібну річ, заплачу поверх ціни, може, щось і підшукають. А якщо куплю туфлі, а мама дасть гроші на чоботи? Можна відразу не признаватися, а з наступної стипендії й чоботи купити. Та до стипендії ще півмісяця. Прийдеться просити в батьків грошей.

Додому я їжджу кожної п’ятниці ввечері, але з Районного Центру до Села доводиться тюпати власними ногами — поїзд прибуває пізно, ніякі автобуси до нас уже не ходять. Поки день був більший, ще нічого: пішкарусом долала десять кілометрів за півтори години. А тепер день усе коротший і коротший. Поночі порожньою дорогою йти страшнувато. Скоро взагалі прийдеться додому їздити в суботу рано-вранці. Добре, що хоч картоплю вже викопали. Й кукурудзу вижали. Й моркву та червоні буряки з городу в пивницю звезли. Залишилися тільки буряки пастерні. Цілих дванадцять соток! У цю суботу — коли минулого разу я збиралася в гуртожиток, мама наперед утовкмачувала мені, щоб я не забула, — їх всією нашою сім’єю будемо й чистити, й звозити. Якщо я виїду з Обласного Центру вранці, о годині пів на сьому — о сьомій, то в Село доберуся аж о дванадцятій. Пізно! Мама розсердиться, й про гроші на взуття не можна буде й заїкатися. Треба їхати в п'ятницю відразу ж після пар приміським потягом, який телембається більше, ніж дві години. І йти пішки з Районного Центру додому вже в сутінках. Нічого! Не перший раз. Та й кому я потрібна, щоб мене лякати на нічній дорозі?

Повертаюся в гуртожиток через парк. Небо високе, вода в озері — чиста. Набагато прозоріша, ніж улітку. Білі й чорні лебеді відбиваються в ній, як у дзеркалі. У спориші набивають собі вола міські голуби. Дозріло дрібнесеньке насіння, й воно для сизокрилої зграї, як для людей — горіхи: й смачне, і поживне. Господи, бузок розцвів! На кущі усього три китиці, й на них тільки пуп'янки, але в другій половині жовтня — й цвіт! Гарна це прикмета чи зла? Мабуть, добра, бо квіти не можуть пророчити щось погане.

Звертаю на вузеньку стежечку, з якої уже видно наш гуртожиток, і на плече мені сідає синичка. Та ще про щось голосно цвірінькає! Треба до пташки озиватися, бо полетить. Питаю, чи вона не боїться холодів й чим буде живитися, коли все вкриє снігом? Зимуючі в нас пташки гинуть не стільки від студені, скільки від голоду. Синичка весело щебече й час від часу тріпоче крильцями. Молода пташка. Пір’ячко дуже блискуче, пругке. Дай, Боже, тобі, синичко, пережити тяжкі часи, бо з десяти твоїх родичок до весни доживе тільки одна. Так написано в книжці. Об'єктивна статистика, сказала би я сьогодні.

Синички мене люблять особливо. Ластівки вже на плечі давно не сідають, а синички — два-три рази на рік. І в Селі, й у Києві, й у нашому Обласному Центрі. Якось, не поспішаючи, простую на пару в університеті вулицею Шевченка: часу ще доволі, тож ще й у бібліотеку можна зайти, пресу переглянути, бо ж навіть професорська зарплата не дає можливості всі потрібні газети й журнали передплатити. Погода препаскудна: вогко, холодно — листопад. На кованій огорожі сидить жовтогруда пташка.

— Привіт! — вітаюся з нею, і синичка сідає мені на комір плаща.

Цвірінькає, крильцями підтримує рівновагу, але не злітає. Кажу їй, що маю проблеми з виданням уже готових до друку книг і з обіцяним мені владою житлом. Навряд чи пташка мене розуміє, як не розумію її щебету я, але щось мені дуже вже старається повідомити: дзьобик не закривається, так щебече-цвірінькає.

О, а це що за молоді люди? П’ятдесят друга група! Мої студенти, в яких маю сьогодні третю пару. Ах ви ж, біженці українські, впіймалися! Дівчата також мене помітили. Втікати вже нікуди — прямують назустріч.

— Добрий день!

— Добрий! Куди, царівни-жаби, натхненно мігруєте?

— О, ви зловили синичку, Ольго Володимирівно?

— Я не кицька. Птахів не ловлю. Вона мені сама на плече сіла!

— Як таке може бути?

Рукою легенько зганяю пташку, вона робить коло й сідає мені на плече знову.

— Я також так хочу! — мрійливо каже староста групи.

Це гарна студентка, сумлінна, талановита.

— То нехай вона сяде й тобі! — зганяю синичку зі свого плеча вдруге, й пташка навіть несподівано для мене самої сідає на старосту, але не на плече дівчині, а на її в’язаний берет.

— Ой! — завмирає Тамара, боячись від радості поворухнутися.