Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Та крім оптимістичних запевнянь завучки, була ще одна дуже важлива річ: а чи дозволить мені їхати в Ленінград мама? Відпустити мене на творчий зліт юних письменників я її ледве вмолила. Правда, гроші за квитки мені вчора повернули й у касі міськвно навіть виплатили добові. Але ж на поїздку в Ленінград, мабуть, теж треба чималенької суми, а її вже навряд чи повернуть.

І все-таки я в Ленінград їду! Витрачатися на квиток не треба — проїзд оплачено міськкомом комсомолу. До того ж суттєві добові за поїздку до Києва пом’якшили мамине серце. Вона тільки попередила, що з Ленінграда мені доведеться привезти чимало дефіцитних продуктів, які, виявляється, там вільно продаються — завідуюча дитсадком тиждень тому привезла три сумки — ледве з вокзалу доперла! — ковбаси, масла, майонезу й маринованого зеленого горошку.

Боже, та я ладна привезти хоч крейсер «Аврора» — лиш би дозволили їхати! Тож співаю й перу, співаю й прасую, співаю й приводжу до пуття одяг, бо часу зовсім мало — вирушаємо з Обласного Центру туристичним поїздом вже завтра о вісімнадцятій годині дванадцять хвилин.

Напередодні нас, відібраних для ленінградських екскурсій учнів, у міськкомі комсомолу познайомили з вихователями — комсомольськими працівниками, на чиїй відповідальності в цій поїздці ми будемо. Двоє прикріплених за нашою групою дорослих юнаків і дві дівчини, як тільки почули про свої обв’язки, здивовано звели вгору брови, насмішкувато перезирнулися й гуртом розчаровано і невдоволено протягли один-єдиний звук:

— О-о-о!

Надалі з наших опікунів користі було, як з цапа молока. Уже в вагоні вони зайняли окреме — друге — купе й заборонили туди не те що заходити, а й навіть стукати.

— Якщо комусь буде чогось нада , звертайтеся до провідників! — попередив прищуватий товариш Льоня.

Товариш Артур при цьому голосно гикнув, а товаришки Нуся й Муся пирхнули в кулаки. Після доброго «закусону» і ще кращої випивки всі четверо наших вихователів зробилися червонішими від власних комсомольських значків. Вийшовши з купе подихати біля відчиненого вікна в коридорі, Артур з п’яної голови почав нахабно залицятися до Мусі, обмацуючи її груди, а Льоня залазити руками під спідницю то до Мусі-реготусі, то до тонкоголосої товстухи Нусі. Провідник не витримав і голосно вичитав обом женишкам, що в поїзді — діти. У відповідь наші опікуни замкнулися в своєму купе до ранку. Проте з їхньої ласки ще далеко за північ не спали ні ми, дівчата, в першому купе, ні хлопці в третьому, бо з середнього, де отаборилися наші супроводжуючі на час подорожі, доносилися то стогони, то звуки полегшення, то дикий регіт і голосна лайка. На щастя, ми не розуміли, що відбувається за тонкими перегородками, бо зойки, зітхання, «охи» й «ухи» нами, невтаємниченими й наївними, сприймалися як виїмково те, що наші горе-вихователі перепилися й пережерлися, заслабли і тяжко страждають.

У місті-герої Ленінграді наші «комсомольці-добровольці» демонстративно склали свої обов’язки і нам на очі практично не показувалися. Доручили нас гідам, єдиний раз проінструктувавши, що коли хтось загубиться, то має звернутися до першого-ліпшого міліціонера й попросити, щоб той відвіз такого розтелепу в наш готель. Фарцовки в ті часи, здається, ще не було, але наші «вихователі» щодня поповнювали свої запаси імпортного шмаття, ладували у величезні наплічники, які між собою називали не рюкзаками і навіть не сумками, а сумегами й торбегами, різноманітні вірменські коньяки і токайські вина. Ці клопоти забирали в комсомольських працівників таку купу-купезну часу, що вони жодного разу не відвідали хоч би один музей, не оглянули жодне диво архітектури. Не їздили вони з нами й на Піскарівське кладовище, де гід розповідала про страшну блокаду, яка викосила більше ніж півмільйона мирних жителів міста на Неві голодом і холодом; а вечорами заздалегідь прикріплені до нас «комсомольці-добровольці» навіть не пробували бодай перелічити, чи всі ми є, чи хтось не загубився ненароком у величезному мегаполісі.

Згодом, коли я вже працювала вчителькою і возила своїх учнів на екскурсії, то неодноразово на власній шкірі переконувалася, яка це жахлива відповідальність — чужі діти! Й тоді дуже дивувалася легковажності і дивовижній байдужості тих «комісарів», котрі в моїй ранній юності супроводжували екскурсію в Ленінград.

Так, усі, без винятку, школярі завжди аж пищать кудись їхати, а батьки стовідсотково гарантують учителям, що їхні чада в поїздці будуть чемнішими від ангелів. Та варто віддалитися бодай на якийсь десяток кілометрів від рідної школи, як у ангелочків виростають ріжки й хвостики, навіть якщо діти й самі цього не бажають. Врешті-решт, і це не найстрашніше. Біда в тому, що батьки нікуди з собою власних нащадків не беруть, тож діти практично дикі й у нових для себе умовах можуть вчинити таке, що годі й уявити. Пам’ятаю, як привезла свій сьомий клас у Київ. Здавалося, мною заздалегідь усе було продумано до найменших дрібниць: дівчатка зайняли нижні полиці, хлопці — верхні. Ми з напарницею теж розмістилися на верхніх полицях, підстраховуючись на випадок того, що коли раптом хтось із верхньої впаде, то особливих претензій до педагогів батьки мати не зможуть — вчителі не займали нижніх полиць. На київському вокзалі ми запропонували своїм підопічним сходити до туалету, але одна дівчинка відмовилася: чи дійсно не відчувала потреби, чи була надто сором’язлива. Проте щойно ми приїхали на Хрещатик — чудесний, у каштановому цвітінні, милий, тоді ще не розширений і не запруджений такою кількістю транспорту, як сьогодні; поки я пояснювала учням, як саме плануємо провести день у Києві й куди насамперед підемо, Тетянка — та сама, що категорично відмовилася скористатися привокзальним туалетом, кудись несподівано зникла. Коли ж ми почали її гарячково шукати, то побачили, що дівчинку вже веде до нас міліціонер: