Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Її «нині-завтра», якщо не помиляюся, триває вже кілька років. Спостерігаємо тільки процес без жодних результатів.

— Та поставте ту прокляту оцінку! Вам, що, шкода?

— Не шкода. Але ж я маю якось перевірити знання.

— Ну то що ви з нас хочете?

Чарівні фрази: «вона з мене щось хоче», «вони чогось хочуть», «що ви хочете?» — насичені страшним підтекстом. Вони лунають у маршрутках, за родинними столами, на зупинках, вокзалах, у коридорах установ — і всі, хто їх чує, переконані стовідсотково: з бідного студента безсовісні викладачі луплять шкіру, деруть хабарі, вимагають грошей!

— Без відповіді я оцінку не поставлю!

— Тоді спитайте щось легеньке-легеньке.

Питаю. Студентка не може відповісти на жодне з моїх десяти простих запитань.

— Давайте ми запишемо одне, знайдемо на нього відповідь у бібліотеці, підготуємось — і вона вам відповість! Ось побачите, на «відмінно» відповість! — просить пом’ятий прокурор .

У мене нема вибору. Називаю прізвище автора, назву статті, вказую журнал, рік і місяць видання.

— Відксерокопте статтю, прочитайте її п’ять разів, попідкреслюйте найголовніше і приходьте після четвертої пари сюди ж. Я чекатиму.

— Добре!

Та вже через десять хвилин голова Вічно Вагітної знову просувається в двері аудиторії:

— А на якій сторінці в журналі та стаття?

Зиркаю на безсовісну дівулю поглядом Медузи Горгони — і Вічно Вагітна зникає. Але на перерві обоє моїх візитерів уже тут як тут. Прокурор щось шепоче своїй підопічній, вона тримає жмуток ксерокопій.

— Ми вам зробили аж п’ять ксерокопій тієї статті!

— П’ять разів треба було прочитати! — аж стогну я. — Відбитків вистачить в одному примірнику! Готові відповідати?

— Йой! — глибоко зітхає Вічно Вагітна.

— Йой — потім! Зараз заробляєте оцінку! Про який твір розповідається в тій науковій статті?

Німа тиша.

— Назва твору є в заголовку. Вона взята в лапки, — підказую з легкою іронією.

Що таке «лапки», студентка не знає. Підкреслюю олівцем назву твору.

— «Повість минулих літ», — читає із ксерокопії Вічно Вагітна.

— Що ви дізналися про цей твір зі щойно прочитаної статті?

— Що це повість.

— Ви впевнені?

— Тут так написано.

— А чому «минулих літ»?

— Бо все минуло.

— Що саме минуло?

— Все.

— Ясно. Ви не читали статті жодного разу!

— Це дуже велика стаття! Я не встигла до кінця прочитати.

— Я питаю те, що написано на першій сторінці.

— А що там такого написано? Я все вам переповіла!

— Та поставте дитині ту оцінку, — втручається прокурор.

— Нехай відповість хоч щось.

— Їй важко.

— Мені ще тяжче таке слухати! Хто написав «Повість минулих літ»? Як називався той чернець, що створив цей літопис? У заголовку статті є його ім’я. З великої букви.

— О, знайшла! Нестор!

— Нестор, але до цього слова завжди додають прикладку, тобто ще одне слово. Яке? Пригадуйте: Нестор…

Глухо.

— Ну, Нестор?.. — не поступаюся я, адже Нестор-літописець як автор «Повісті минулих літ» відомий навіть останнім двієчникам у школі. — Пригадуйте: Нестор, який писав літописи. Ну, як же він називався? Нестор…

— Шуфрич! — раптом осяює Вічно Вагітну підказка якоїсь інфернальної сутності.

— Ви чули?! — звертаюся до прокурора .

— Я вас попереджаю як прокурор, що…

— Та який ви прокурор, чоловіче добрий? Скажіть своїй дружині, нехай випере вам штани! І черевики собі почистіть! Із вас такий прокурор, як із мене — балерина! От що: хоче ваша підопічна позитивної оцінки — нехай визубрить бодай цю статтю, як молитву! Завтра — останній день. Я закриваю відомість!

— Вона прочитає, прочитає і все вам розповість! Напам’ять!

Чи міг хтось у часи моєї студентської молодості уявити таку комедію? Чи міг хтось бути настільки тупим навіть у школі? За незнання, неграмотність, написані на «двійку» диктанти, перекази чи твори, останні місця на олімпіадах моїх ровесників не просто жорстко, а жорстоко висміювали. Пам’ятаю, як у шкільній сатиричній стіннівці безсердечно розкритикували учасників шкільного змагання з мови та літератури — учнів усього лише четвертого класу. Серед завдань, які їм тоді запропонували, крім багатьох інших, вимагалося утворити жіночий рід від слів «грек» і «турок», тож громадянку Греції дехто зі школярів назвав «гречкою», а жительку Туреччини — «туркою». Також треба було підібрати іменники до слів «кінський», «конячий» і «кінний», а хтось із дітей, заплутавшись, написав: «кінський спорт», «кінна сила», «коняча армія».