Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Мене скувало. Я онімів. Лише кілька секунд тому Помаранчева дівчинка сиділа навпроти і тримала мою долоню — мені й досі вчувається духмян помаранч — і раптом зникла. Якби не вщерть наповнений пакунок з помаранчами, вона б напевно, помахала на прощання, але їй доводилося обома руками тримати пакет, і помахати не було як. Однак вона плакала.

Я не пішов за нею, Ґеорґу. Це теж було би порушенням правил. Я був просто приголомшений, я був знесилений, я був сповнений млості. Загадкова розкіш, якої я щойно зазнав, живитиме мене ще багато місяців поспіль. Я не мав ні крихти сумніву, що зустрінуся з нею знову. Тут вже втрутилися могутні, хоч і незбагненні сили.

Вона була чужинкою. Прийшла до нас з іншої казки, гарнішої за нашу. Однак зуміла пристосуватися до нашої дійсності, у якій їй, можливо, випало на долю виконати якусь важливу місію, а може, її покликано врятувати нас від «сірих буднів». Донині мені нічого не було відомо про такі місії. Я вірив в існування єдиного буття і єдиної дійсності. А виявилося, що людей можна поділити на два типи: Помаранчева дівчинка і ми — решта.

Але чому сльози виступили в неї на очах? Чому вона плакала?

Пригадую, подумав тоді: А що, як вона провидиця? Бо чого б їй ронити сльозу, побачивши абсолютно незнайомого чоловіка. То, може, вона «побачила», що одного дня мене наздожене невблаганна доля?

Дивно, що я тоді міг собі таке навигадувати. Хоча я легко піддаюся спокусам фантазії, я завжди був і є раціональною людиною.

На цьому етапі розповіді відчуваю потребу зробити короткий підсумок. Обіцяю не зловживати цим надто часто.

Юнак і юнка мимохідь перетнулися поглядом у трамваї, що прямував до Фройнера. Вони вже давно не діти, але й не цілком дорослі, і ніколи не бачилися раніше. Минає кілька хвилин — юнакові враз здається, що велетенський пакунок соковитих помаранч ось-ось вихопиться їй з рук. Зрештою, його спроба врятувати помаранчі закінчується жалюгідним результатом — вони розсипаються трамваєм. Дівчина обзиває його розтелепою, виходить з трамвая на наступній зупинці, запитуючи, чи не можна залишити собі хоч одну помаранчу, а хлопець знічено киває головою. Минає кілька тижнів, і вони знову зустрічаються, цього разу в кав’ярні. Дівчина знову тримає в оберемку величезний пакунок розкішних помаранч. Юнак підсідає до її столика, вони цілу хвилину сидять, не зводячи одне з одного погляду. Може, комусь видасться нісенітницею, але вони, справді, упродовж шістдесяти секунд зазирають одне одному глибоко у вічі, до самого дна душі: він — її, а вона — його. Вона вкладає свою долоню в його, а він називає її вивіркою. Та ось вона граціозно підводиться і виходить з кав’ярні, тримаючи поперед себе пакунок помаранч. Юнак помічає сльози в її очах.

За увесь час вони обмінялися лише чотирма фразами.

Вона: «Розтелепа!» Вона: «Чи можна мені взяти хоч одну помаранчу?»

Він: «Вибачте, вибачте!» І ще: «Ти — вивірка!»

Решта — німе кіно. Решта — загадка.

Чи зумієш її розгадати, Ґеорґу? Я не зміг. Може, тому, що сам був її частинкою.

Тепер уже оповідь по-справжньому захопила мене. Двічі поспіль з’явилася моєму татові Помаранчева дівчинка з величезним пакунком помаранч у руках. Містика та й годі… Потім, не кажучи ні слова, вона взяла його за руку, зазирнула йому глибоко в очі, та раптом підвелася й з плачем вибігла з кав’ярні. Дивна поведінка. Промовиста… Якщо тільки моєму татові не почало ввижатися!

Можливо, Помаранчева дівчинка була тим, що називають «витвором уяви»… Є багато людей, які, скажімо, стверджують, ніби бачили чудовисько озера Лох Несс чи таке ж чудовисько озера Сельюрсваннет, і вони зовсім необов’язково брешуть, однак побачене, цілком може бути витвором їхньої уяви. Якби мій тато раптом почав оповідати, що Помаранчева дівчинка промчала вулицею Карла Югана в собачій упряжці, я б ні хвилі не сумнівався, що розповідь про Помаранчеву дівчинку насправді свідчить про те, що тато в якийсь короткий період свого життя звихнувся з розуму. Може, то й було би на ліпше, бо психічні відхилення виліковують.

Була Помаранчева дівчинка витвором фантазії, а чи людиною з крові та плоті, зрозуміло одне — мій тато шаленів за нею. Та коли він нарешті одержав шанс заговорити з нею, фраза «Ти — вивірка!» — як на мене — була цілком жалюгідною спробою розмови. Зрештою, він і сам не приховував здивування зі своєї безпорадності. Ну навіщо він ляпнув саме це? Ні, татку, твою загадку мені розгадати не під силу.