Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Не хочу видатися мудрагеликом. Я перший готовий визнати, що, справді, не завжди легко віднайти влучні слова для знайомства з дівчиною, яка, як то кажуть, впала в око.

Я вже згадував, що вчуся грати на фортепіано. Звичайно, до віртуоза мені далеко, однак можу без помилок зіграти першу частину «Місячної сонати» Бетговена. Іноді, граючи першу частину Сонати , мені здається, ніби я сиджу на Місяці за величезним роялем, а Місяць, рояль та я кружляємо навколо Земної кулі. Я уявляю собі, що звуки, які линуть з-під моїх пальців, чутно по всій Сонячній системі, і якщо навіть не сягають Плутона, то Сатурна напевно.

Я вже почав розучувати другу частину «Місячної сонати» (Allegretto). Вона дається трохи важче, але як приємно слухати її у виконанні моєї вчительки музики. Мелодія змушує мене малювати в уяві маленькі механічні ляльки, які то вгору, то вниз стрибають сходами супермаркету!

Від розучування третьої частини я вирішив відмовитися, і не лише тому, що вона важка для виконання — її навіть слухати моторошно. Перша частина (Adagio sostenuto) гарна, хіба трішки сумовита, остання (Presto agitato) — неприховано погрозлива. Якби подорожуючи космічним кораблем, я приземлився на планеті, де якийсь нещасний інопланетянин гатив би по клавішах третю частину «Місячної сонати», то одразу б, не вагаючись, повернув назад. А ось якби інопланетна істота зустріла мене грою першої частини Сонати, я б, напевно, затримався на кілька днів; принаймні, наважився б підійти до музиканта і вивідати в нього про умови життя на тій музичній планеті.

Одного разу я сказав учительці, що в музиці Бетговена поєдналися рай та пекло. Вона аж рота роззявила від несподіванки. І сказала, що я влучив у самісіньку ціль! А потім розповіла цікаву історію. «Місячною» назвав сонату не Бетговен. У нього вона називалася Соната ciss moll, opus 21, № 2, з підзаголовком «Sonata quasi una Fantasia» , що означає «соната-фантазія». Учителька музики вважала, що ця соната надто зловісна, аби називати її «місячною». А ще вона сказала, що угорський композитор Ференц Ліст охрестив другу частину твору «квіткою поміж двома безоднями». Сам би я, напевно, назвав сонату «потішною ляльковою виставою поміж двома трагедіями».

Але я писав, що мені зовсім нескладно зрозуміти, як важко підступитися з розмовою до дівчини, яка впала в око. Щиро зізнаюся у певному власному досвіді, адже й у мене є своя «курочка в курнику», чи, радше, в музичній школі.

Щопонеділка, від шостої до сьомої вечора, я маю уроки музики. Водночас урок гри на скрипці має одна дівчинка, може, на рік чи два молодша за мене. Ось вона й упала мені в око. Нам часто трапляється по п’ять-десять хвилин сидіти удвох у фойє школи, чекаючи початку занять. Ми майже не розмовляємо, але кілька тижнів тому вона мене запитала, котра година, а наступного тижня — знову. Я зауважив, що надворі ллє як з відра, і футляр її скрипки намок. Мушу визнати, далі в розмові ми не просунулися. Дівчинка відмовчувалася, то й я не смів нав’язувати їй бесіди. Можливо, вона гордувала мною, дивлячись, мов на якусь блоху. Хоча, можна було й припустити, що я їй подобаюся, просто вона соромлива не менш, ніж я. Уявлення не маю, де вона мешкає, зате знаю, як її звуть — Ісабелле. Довідався зі списку учнів-скрипалів.

Ми взяли собі за звичку чим раз раніше приходити на заняття. Минулого понеділка просиділи у фойє майже чверть години. Просто сидимо удвох. Німі, мов устриці. А потім розходимося по класах на свій урок. Іноді я собі уявляю, як дівчинка нишком прокрадається до мого класу, де я сиджу за фортепіано й виконую «Місячну сонату», і, вражена моєю грою, сама починає акомпанувати мені на скрипці. Такого ніколи не трапиться, це вже мій витвір фантазії. А спричинилося до його появи, мабуть, те, що я ніколи в очі не бачив її скрипки. І ніколи не чув її гри.

Хтозна, може в неї у футлярі не скрипка, а флейта! (І звуть її зовсім не Ісабелле, а просто Карі).

Усе це пишу для того, щоб сказати: я не знаю, як би я повівся, якби дівчинка зненацька взяла мене за руку і зазирнула глибоко у вічі. Чи якби розплакалася. Мене враз діткнула думка, що я лише на чотири роки молодший за тата в той час, коли він зустрів Помаранчеву дівчинку. Зрозуміле його очманіння. «Ти — вивірка!», — сказав він.

Мені здається, я чудово тебе розумію, таточку. Розповідай, будь ласка, далі.

Після короткої зустрічі в кав’ярні розпочалася систематична і логічна фаза моїх пошуків Помаранчевої дівчинки. Знову минуло чимало довгих днів, а я ніде й натяку на неї не побачив.