Юстейн Ґордер - У дзеркалі, у загадці

— Ти справді не хочеш полежати у вітальні на канапі, доки ми будемо вечеряти?

Дівчинка похитала головою. Цей пункт вони обговорювали уже не раз. Краще свіжою та бадьорою з’явитися на розподіл подарунків. Так чи інакше, вона не подужає й шматочка проковтнути зі святкової вечері. Одразу ж виблює.

— Але усі двері хай залишаються відчиненими.

— Звичайно!

— І голосно розмовляйте і… гримайте посудом.

— Тільки цього ще бракувало.

— А коли закінчите читання з Євангелія, хай до мене підніметься бабуся і почитає теж.

— Про це ми вже домовилися.

Мала знову опустилася на велику подушку.

— Можеш подати мені грайлика?

Тато підійшов до книжкової полиці і простягнув їй плеєр та касету.

— З рештою я впораюся й сама.

Тато поцілував доню в чоло.

— Найбільше мені хотілось би посидіти біля тебе, — прошепотів він. — Але є ще й інші, ти ж розумієш. Решту Різдвяних свят я проведу отут з тобою.

— Я уже казала, Різдво слід святкувати як завжди.

— Так, як завжди.

І тато тихо вийшов з кімнати.

Сесілія вставила в плеєр касету із різдвяними піснями Сіссель Хірхебес і невдовзі всім єством поринула у чудову музику. За якийсь час вона скинула з голови навушники — ага, усі вже сіли за стіл. Мама читала Святе Письмо. Коли вона закінчила, родина заспівала «Слався, земле прекрасна».

А тоді бабуся вирушила сходами нагору.

— Я вже йду, Сесіліє!

— Тсс! Ти маєш тільки почитати…

Бабуся сіла на стілець перед ліжком і розгорнула книгу:

— «Це трапилося на ту пору, коли цар Август наказав провести перепис населення у всьому світі…»

Коли бабуся підвела погляд на Сесілію, у тої в очах стояли сльози.

— Ти плачеш?

Вона кивнула.

— Але ж тут немає нічого сумного…

Сесілія знову кивнула.

— «Знаком вам буде таке: ви повинні знайти дитя, котре лежить сповите в колисці…»

— Ти плачеш тому, що це гарно?

Сесілія кивнула втретє.

— Ми плачемо, коли нам сумно, — сказала бабуся за якусь мить. — А часом ронимо сльозу, вражені красою.

— Але ж не регочемо з потворного?

Бабуся замислилася.

— Ми сміємося з клоунів, бо вони потішні. А деколи й тому, що потворні… Поглянь!

Бабуся скорчила бридку гримасу, і Сесілія засміялася.

Бабуся продовжувала:

— А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.

Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся — наймудріша людина на світі.

— Тобі уже час йти до інших клоунів, — мовила мала.

Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.

— Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…

Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:

Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.

Вона швидко прочитала написане і продовжила:

Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.

Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.

Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.

— Подарунки! — оголосив він.

Тато просунув руки під дівчинку і підніс її догори разом з червоною ковдрою. Подушка залишилася на ліжку, тож Сесілине світле волосся опало додолу. Воно знову відросло.

Біля підніжжя сходів стояв дідусь і Лассе.

— Ти схожа на янгола, — сказав дідусь. — А ковдра — наче рожева хмаринка.

— Ангели спускаються з небес, — проспівав Лассе.

Вони саме пройшли половину сходів. Сесілія, обернувшись, зустрілася з ними поглядом:

— Дурниці! Ангели сидять зверху на хмаринах, — запротестувала вона. — Вони ж не звисають із хмар униз і не баламкають під ними ногами.

Дідусь хмикнув і відповів густою хмаркою диму від своєї сигари.

Тато вклав Сесілію на червону канапу. Під спину дівчинці намостили подушок, щоб вона могла бачити ялинку. Сесілія глянула на вершечок:

— Це не та зірка, що була минулого року.

Мама відразу вихопилася з відповіддю, наче їй було прикро від того, що не все так, як минулого року: