Олександр Вільчинський - Льодовик

— Ностальгія, — сказав я.

— Не так, щоб дуже, — відповіла вона.

Хоча, я бачив, що вона не проти і далі розвивати цю тему.

— Ну добре, я ще раз потолкую із хлопцями, — пообіцяв я. — Не думаю, що за ними ще хтось стоїть… Юнацький максималізм. Дідуся Пашковського, либонь, начиталися.

— А даремно.

— Ходімо, ще вип'ємо! — Я ніжно беру її за лікоть і підпихаю до східців униз.

— Вип'ємо? Ну, так… Я вип'ю, а ти?

— А я соку, гранатового. Ти ж знаєш, я не хочу померти алкоголіком.

— У тебе що, з цим і справді проблеми?

— Ну, не настільки як могло бути, але…

Ми ще трохи вливаємо в себе хто чого, дівки доїдають торт, і Петруся розкладає на столі лото… А потім усе як завжди. Після лото дівки злиняли, а ми поїхали у центр. Точніше, я повіз Петруню крізь туман у центр, тим же маршрутом, що й вожу Міху: до метро «Мінська», а тоді довбаним Оболонським через затори до Подолу.

Роздобрілий Петруня курив у машині, чого я не дозволяю навіть шефові, і патякав про жінок, весну, швидке потепління і мільярди Семижопенка.

— А ти не сумуєш за дольодовиковою осінню, наприклад? — раптом вирвалося у мене.

— За осінню? — перепитав він. — Можливо…

— Може, це у вас, росіян, улюблена пора.

— Хто його зна? Як у кого, — відповів він. Петруня не любив, коли я згадував про його національність. — Слухай, а сьогодні ж до Києва прибуває московітський президент! — раптом траснув себе долонею по лобі наш веселий садівник і навіть назвав прізвище, якесь через дефіс, на кшталт Соловйова–Сєдого…

Петруня назвав його «президентом», хоч у московітів тепер, як і у нас, президента нема, а цей Соловйов–Сєдой, чи як там його, вочевидь, був одним із співголів їхньої Технічної комісії. Далі Подолу нас і справді не пустили, все було перекрито. Це також входить в умови угоди з «дорогими гостями» на час їхнього перебування у нас упродовж Льодовика. Незалежно від того, скільки це ще триватиме: десять років, чи сто, а чи більше, вони мають право на якийсь час перекривати наші вулиці. Вони все ще бояться кавказьких терористів найбільше за всіх інших.

Ми вирішили не чекати, я припаркував нашого «Хаммера», що за такої погоди із брудно–жовтого став просто брудним, упритул до Могилянки, і ми подалися до метро. Петруня сказав, що тепер і я можу квакнути, оскільки машину ми поставили. Я відповів йому, що можу, але не буду, і наш Мамонт, який уже ледь тримався на ногах, буркав, що я погана людина і що він передумав їхати в Гідропарк, йому хочеться послухати джаз. Мабуть, у цей момент у його душі і справді лунав джаз, а може, ще й рок–н–рол на додачу.

Вийшли з метро на майдані Незалежності, мовчки подолали «трубу» й виринули на поверхню з боку консерваторії. Трохи подихали, потім знову, як два кретини, спустилися в метро і вернулися на Поділ, до авто. І я повіз Петруню назад до наших сосен і Гляціала.

У машині він знову курив, нарікав на уряд, що дозволяє «дорогим гостям», як у часи Семижопенків, ось так безкарно перекривати проїзд у центр, а потім знову про жінок, весну і швидке потепління. Перед самим поворотом до гаража, коли я вже натиснув дистанційку для відкривання воріт, Мамонт якогось біса попросив пригальмувати, щось белькочучи про пішу прогулянку. Він вийшов, а я знову рушив, заїхав у гараж. А коли вийшов на подвір'я уже через гараж, то побачив Петруню зверху на Гляціалі. І коли він так швидко встиг? Вочевидь, коли я заїздив у гараж, він зайшов через головний вхід і подерся на маківку нашого льодяного друзяки.

Мамонт стояв зверху, і аж тепер я помітив вирубані у кризі нерівні східці, через Гляціалове вухо й вище.

— Сфоткай мене, брате! — загорланив він, пританцьовуючи. — Тай–ри–та! Та–й! Та–ри–та–тай! — Це було щось циганське.

Я ще встиг клацнути його на мобілку, але наступної миті він змахнув руками, наче птах, і зник… А через мить дикий крик Мамонта вже чула вся Сошенка.

— Підслизнувся, — вже трохи згодом пояснював він.

— Послизнувся?

— Ну так, так!.. — А далі пішло вже просто йобкання.

— Так можна й убитися, — сказав я йому ще тоді. — Тепер я знаю, від чого вимерли всі мамонти, — пробував я перевести на жарт.

Але Петруні було не до жартів. Правда, як згодом виявилося, обійшлося порівняно легко — лише синцями, переламаним виявився тільки мізинець на правій руці. Це ж треба ще вміти так упасти аж із такої висоти, щоб переламати мізинця.

— Це хлопчик мені так відомстив, — кивав Петруня на Гляціала, що одним відростком–щупальцем знову підступав до теплиці й контурами тепер більше нагадував крижаного восьминога.