Олександр Вільчинський - Льодовик

— Я б тебе просто задушив, на другий же день! — відповідаю я їй. — З ревнощів, звичайно.

За ці півтора року, що ми тут разом, у кожного своє місце і вже звичні за кожним нашим застіллям ролі (було б бажання, а привід завжди знайдеться). І до цього місця, коли я сказав про свої ревнощі, все також було як завжди.

Правда, торт із ковбасою цього разу Петруні не вдався. Він скропив його ямайським ромом, а мені ж зась… Тому й торта я не їв.

— Ну добре, поїхали тоді купатися або десь посидимо у центрі! — раптом зривається із–за стола Петруня. — Знаю в одному дворику в районі Хрещатика пристойну забігайлівку.

— Я по забігайлівках не ходжу, — поправляє свою косу до пояса Валюша, хоч її ще ніхто й не запрошував.

— А тебе ніхто й не запрошує, — дещо грубувато відповідає їй Петруня, на те він і Мамонт.

— Якось грубувато ти з дамою, — кажу я йому наче між іншим.

— Поїхали купатися у Гідропарк, як тоді! Як справжні моржі! — пропускає мої слова повз вуха Петруня. Може, і даремно я йому подарував аж цілого «Джона Вокера», краще було б льодоруб!

— Ні, хлопці, у мене сьогодні басейн! — якось майже радісно зоцкає Нонна, і ледь помітні вусики в кутиках її пухких губок вмить стають дуже помітними. Чи це мені просто здається?

— Нонночко! Як же без тіб'я? — намагається згребти її в обійми Петруня, але вона вправно вивертається.

— А ось так, без мін'я… — хихоче наша життєрадісна кухарка і вже шпацірує до дверей. — Ніззя! — відмахується від обіймів Петруні.

— Без тіб'я? — повторює він.

— Так, без мін'я! — ще голосніше хихоче Нонна.

— Стоп, а як же без кави? — горланить наш Мамонт і кидає погляд на похнюплену Валюшу. — Золотко, ізвіні!

Валюша тим часом дістає із сумочки тонку цигарку і робить мені якісь знаки, але я вдаю, що не помічаю.

— Каломбо! Пішли мені припалиш, — киває вона на вихід.

Мене вона також називає Коломбо, але через «а».

— Можете курити тут! — кидає Петруня. — Ну, давайте ще по одній, поки кава буде готова! — наливає він собі і Нонні по повній і хоче налити Валюші, але вона забирає свою чарку зі стола.

— Дякую, у мене ще є!.. — Вона підводиться так само з цигаркою напоготові і чарку також забирає, закидає назад свою русяву косу і, виляючи тугенькою дупцею, не залишає мені жодних шансів залишитися.

— А ти знаєш, ті твої хлопчаки знову робили на Міху замах, — шепоче вона мені трохи нижче підборіддя, коли ми виповзаємо із Мамонтової «майстерні», долаємо східці вгору й опиняємося на заскленій терасі, і я відчуваю її гарячий подих у себе на шиї. Я поглядаю то на неї, то у вікно, але не бачу навіть теплиці, надворі знову все накрив густий холодний туман–мряка.

Валюша спирається ліктем на перила сходів, що ведуть нагору, до моєї кімнати, але я її туди не запрошую. Мені важко втриматися перед її чарами, але ж я пам'ятаю, що це за сучка і на чию «контору» працює. Вочевидь, просто старію, раніше на такі дрібниці не зважав би.

— Справді, ти маєш на увазі тих хлопчаків?

— Даремно ти так ними легковажиш, — дихання Валюші стає все ближчим.

— Я не легковажу… Але те, що вони кидають у нього тухлими яйцями — ще не привід відстрілюватися.

— На цей раз шматками якогось гидкого оселедця, у мене також попало, плащ відвезла в хімчистку. — При цих словах дихання Валюші раптово вирівнялося, а обличчя скорчилося у гидливій гримасі, то ж бо й воно — артистка!

— На сільодку, кажеш, не поскупилися…

— Я тільки чекаю, коли вони почнуть стріляти. У Донецьку по наших уже стріляють.

— У Донецьку й не переставали. Не треба відгороджуватися, наліпили там парканів, а народ не любить!.. Чи ви боїтеся, що остаточно українізуєтеся? Ти ж он українізувалася, і нічого, стала ще симпатичнішою.

Валюша надулася і замовкла, повернулася до свого звичного стану відстороненого споглядання. Дістала ще одну цигарку. Її погляд крізь шибку тераси був спрямований кудись до вершечків сосен, схованих у тумані.

— Сумуєш за Москвою?

— Ні, я її ніколи не любила. Я виросла у Сизрані, от за Сизранню я сумую. А ще за осінню. Знаєш, якою красивою була в Росії осінь? Нічого не може бути кращим, ніж осінь в Росії…

— У Московії, — поправив я її.

— Ну, нехай у Московії, — байдуже погодилася вона.

— Це зараз ти так думаєш. А грязюка, а бездоріжжя й осіння нудьга? А ще ті росіяни! — намагався я перевести на іронічну тональність.

— Осінь — це не нудьга, це — печаль. Але дуже світла, — зітхнула Валюша. — Але тепер там усе вкрила крига — і наше місто, і лівий берег, і Волгу…