Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Щодо баби Пуці вирока покладено іншого, оскільки була головним дійовцем здійсненого вбивства, хоч, можливо, просто передала куті меду, адже сподівалася на повернення князя до їхнього із Симоною товариства. Отже, бабі, як і пророкувала щодо себе, відтяли руки й ноги, а тулуба повісили «за шийку», чи, як тоді казали, «покарали на горло». Так вона й провисіла для показу й постраху іншим якийсь час. По тому розпалили вогнище, відтак відрубані вуди з тулубом спалили, знову-таки при великому здвизі.

Але тут сталося таке, чого довго не могли забути присутні, і то тому, бо, як тільки найсильніше запалало багаття, всі уздріли бабу Пуцю в її білій одежі та личачках, з приставленими на місце руками й ногами, принаймні замахала, як крильцями, долоньками й піднялася над верхівкою полум’я, протанцювала на ньому бадьорого танця, а тоді без жодної мітли (бо де б вона збереглась у полум’ї) чи й коцюби (бо де б її наразі роздобула, хоч і горіло) подалась у льоти, як це роблять усі відьми, і ніхто з того не дивується.

Ця оповідь збереглася (це вже автор передає мову Миколі Лику) в одному манускрипті, який так і залишився недрукований, а я на нього випадково натрапив. На жаль, документ був такий пошкоджений, що зумів його відчитати лишень у загальних рисах, тому переказую, оминаючи частковості. Потім слід баби Пуці віднайшовся в житомирських актових книгах, отже, треба гадати, вона спокійно перелітала з Черкас до Житомира і при своїх заняттях, характер яких уже знаємо, там довгоденьствувала, адже була, як про неї говорили, таки невмируща. Її згадано у творах автора цього скрипту «Розсічене коло» і «Вулиця», тому і я, нащадок рицаря неоціненної печалі (а може, й не нащадок, а тільки носій того самого прізвища), передав цьому письменникові зібрані про таку сумну подію матеріяли. Він їх, треба признатися, певною мірою офантазував, отож хай розсудить і героїв цієї оповіді, і нас той, хто її повернув із небуття, Господь. Принаймні ймовірність історії, хай і вбраної у фантастичні тони, незаперечна.

Відтак я, автор, можу уявити насамкінець ще й таку картину. Десь там, глибоко в небі, людині з буйною уявою можна було б побачити точнісінько таку хатку, в якій жила Симона, де замість дверей була очеретяна заслона. І стояв там стіл, повний наїдків і напоїв. І зібралися біля того столу три мойри: Клото, Ляхесис та Атропос — три статечні жони: перша — з кужелем, друга — з терезами, а третя — із сувоєм папірусу, а ще й з ножицями — це була одна група з одного кінця того столу. З ближчого до дверей сиділи, одне супроти одного, князь Семен Лико і Симона, а на торці — баба Пуця. Усі наїдки й напої присунуто до них, тут вони й бенкетували; мойри ж у бенкеті участі не брали, зайняті іншими, нагальнішими справами. Клото і Ляхесис сперечалися, час од часу кладучи на терези білі торбинки, зав’язані червоним повісьмом, а Атропос, розгорнувши сувоя, записувала перебіг тієї суперечки. Спір же був у тому: чи добрі, чи лихі справи чинили у світі Семен та Симона (про бабу Пуцю не йшлося, бо вона й не померла). Клото була на боці Симони і звіщала, що та вчинила добре діло, помстившись над Семеном, бо в той спосіб прибрала зі світу негідника: бабія, розпусника, обіясника, мерзотника й бабовала, який нестатечно псував дівок, тобто чинив їх череватими. В противагу на те клала резони Ляхесис, декламуючи вже кілька разів вірша на смерть князя Лика, приписаного в кінці «Київського літопису», в якому перечислювалися добрі, передусім героїчні, діяння князя як «дорогого карбункула і коштовне клем’я». Коли ж зважували обидві торбини, то виявилося, хоча чинили так не раз, що жодна терезів не переважувала.

Про це Атропос і записала до свого сувою, відтак надягла на пальці ножиці й голосно ними кляцнула, перерізавши навіки обидві видимі лишень для них, мойр, нитки. Не будьмо тож самонадіяні й не кладімо тут жодних апеляцій, адже розсуд цієї та й інших історій не в нашій компетенції.

На таку історію я, професор історії Микола Лико, вийшов, досліджуючи власний родовід, починаючи з непевних часів, тобто маючи замість фактів лише знаки, що можуть стати в пригоді не історикові, яким я є, а белетристу, яким є мій приятель, позначений над цим скриптом як автор, хоча й він має претензії називатися істориком, — ми з ним однокурсники й навчалися разом на історико-філософському факультеті Київського університету, коли університет у Києві був ще тільки один. Знічев’я продовжував шукати звісток про рід князів Ликів, до якого напевне належав описаний вище рицар неоціненної печалі, але знайшов про цей рід лише згадку в Мгарському літопису; там повідомлено, що один із князів Ликів був управителем маєтків Яреми Вишневецького. Можливо, 1648 року, коли князь Ярема розпочав війну з Богданом Хмельницьким та козаками, ті Лики відійшли з Лівобережжя в Польщу, там і пропали. До речі сказати, в той час вигасло чимало гілок, ба родів, тієї української шляхти, котра відійшла до римо-католицизму, деякі почали звати себе поляками, забувши про своє справжнє родове коріння. Частина з них здеградувала зі шляхетства в простолюддя. Отже, другої половини XVII і першої половини XVIII століття слідів свого прізвища не знаходив, не віднесеш же до цього роду луцького міщанина Липку, який 1648-го вчинив у своєму місті антипольське повстання. Але наука історія буває часом хитка й химерна, тож не раз трапляється, що новознайдені джерела та документи цілком змінюють умоглядні картини, що їх творили у своїх мізківнях історики, часом і кардинально. Найбільше люблю такі несподівані відкриття, отож і в цій історії мені випало знову вразитись: один із загадкових Ликів, правда, вже не князь, а канцелярист Переяславського полку, віднайшовся в середині XVIII століття, мешкав у селі Прохорівці і звався Теодор Петровський, але його батько — Петром Ликом, отже, прізвище Петровський утворено від батькового імені, а родового цей черговий рицар неоціненної печалі чомусь перестав уживати, і це так само, як представники відомого роду Максимовичів, гілка якого осіла в цій-таки Переяславщині, мали предка Максима Васильківського, але Васильківськими вже не писалися.