Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Признаюся, що підводне фотографування тривало непомірно довго: я вже й курив більше, ніж звичайно, і ходив уздовж берега, вдруге покупався, а вона бабралась у лататті, лише вряди-годи виставляючи жовту гумову голову, і мені здавалося, що в озері поселився фантастичний звір. Зрештою вилізла на берега, утомлено зняла машкару, і я уздрів, що її тіло стало гусяче, тобто синє з буберцями, а зуби зацокотіли, а точніше, подобала на курча, яке помилково визнали за мертве й обскубли, а воно від того обскублення й отямилося. І тут почув знайомий мекіт, ще й з певною до мене претензією:

— Щось укусило, — сказала, тикаючи пальчиком у стегно. — Болить!

Я палю люльку, тож видобув із неї сірником смоли й густо замастив укуса.

— Що ви робите? — злякано спитала Коза з фотоапаратом.

— Лікую, — спокійно відказав. — Це найкращий засіб від усіх укусів. Болить?

— Вже ні, — зчудовано сказала Ж. Смикальська, хоч на її синіх повіках тремтіли чи крапельки води, чи сліз. — То ви чарівник? Я знала, кого треба брати з собою в ці луги.

Отже, істота була ще й егоцентрична. Тобто вважала, що не я зробив їй ласку, вигулюючи в луги й до озера, а вона мені.

Зуби її, однак, продовжували цокотіти, і я наказав негайно вдягтись у сухе. Послухалася безвідмовно, як і належить дитині. Після цього, коли її щось кусало (а тут кусючого створіння достатньо), стрімголов мчала до мене, виставляючи вкушене місце, і я щедро змащував його смолою з люльки — повірила в цей спосіб беззастережно, я ж його вичитав у старовинному журналі, а дав мені його той-таки Микола Лико.

Коли ж повертались у мій дім, Коза замріяно мекнула, що хотіла би покупатися голою, бо давно це робила, але в місці її підводних знімків забагато людей, отож запитала, чи нема відлюднішого берега. Загалом, сказала, це люди дурне придумали, щоб купатися вдягненими, бо, приймаючи ванну, роздягаються повністю. У неї, повіла, була одна подружка — Наталя, то вони навіть ходили на пляж нудистів, і ніхто там одне одного не соромиться.

— То ти безсоромна? — спитав, дивлячись на незворушного профіля, якого несла біля мене.

— Я не безсоромна, — твердо повіла Комп’ютерна Діва. — Просто мені не страшно. А ви як на це дивитеся?

— Вважаю, що дотримання пристойності — одна з головних рис культурної людини, — не менш твердо відповів я.

— Хм, ніколи так не думала… Зрештою, ви ста… тобто ви літня людина… То дозволите мені наступного разу покупатися голою?

— Можливо, — сказав я. — Але відійду на пристойну відстань і не підглядатиму, — останнього речення вжив, звісно, як жарт.

— Нічого не мала би проти, коли б і підглядали, — мовила, несучи так само незворушного профіля, Ж. Смикальська: мого гумору вона не сприйняла.

— Припинімо ці розмови! — гостро сказав я і раптом побачив, що вона почервоніла:

— Але, по-моєму, я пожартувала, як перед цим і ви.

Це був непоганий супроти мене випад, адже я й справді у цей мент утратив, притому цілковито, почуття гумору. Ще раз згадав застереження свого покійного приятеля, щоб із нею у ближчі стосунки не заходив, і, здається, це було вчасно, бо супроти мене, здалося, вчинялася якась не зовсім вловима провокація.

Безсоромною ж вона була. І я в цьому переконався, коли під час однієї з прогулянок цілковито безпристрасно оповіла мені епізода війни з власним батечком. Була вже велика, коли той розлютився аж так, що наказав їй скинути штани для належного лупня. Вона ж вийшла в іншу кімнату і з’явилася перед нього (це було при матері, яку тоді навідала) цілком гола. Побачивши таке, батечко запав у несамовитість і кинувся на дочку з паском, тож мусила відбиватися ногами. А бідна її матінка, побачивши таку сцену, зомліла.

— Я тоді папці врізала! — незворушно сказала Комп’ютерна Діва. — Більше він не казав мені скидати штани.

І подивилася на мене мисочками, повними тугого риб’ячого холодцю.

Отже, це була істота своєрідна. Але її безсоромність виявилася не вульгарна, а по-своєму невинна й дитинна. Зрештою, й не дивно при такому вихованні. Але мені все це не подобалося. Більше того, ніби розполовинювався. Хотів чи не хотів, а прийняв накинуте мені спадкоємництво — Козу. Коли ж є коза, її треба пасти, й вигулювати, й годувати домашнім харчем, що я фактично й чинив під час тих відвідин, і вона, хоча й паслася своєрідно, за допомогою фотоапарата, але не міг не помітити, яке несамовите задоволення від цього дістає. Насправді ніби пожинала траву й квіти, краєвиди, озеро, водяні рослини — живий світ із цих сфер: птахів, комах, риб, жуків, плазунів, при цьому все сприймалося з такою безпосередньою пожадливістю, що й мене це по-своєму захоплювало, — чи знайдете багато пожильців полісу, в яких залишилася б така безпосередня спрага з’єднатися з природою, байдуже на якому рівні? А це значило, що зберегла в собі щось натуральне, не зіпсуте цивілізацією, тож була як ще один птах, чи жук, чи плазун, чи риба, чи квітка, чи дерево, чи стебло трави живого світу, а це хіба не чудово? Очевидно, і її безсоромність випливала саме з цієї безпосередності та з’єднаності з природою: натуральний світ, існуючи в природі, сорому не знає. І я не міг не почудуватися з цього дивовижного парадоксу: Комп’ютерна Діва, як продукт найсучаснішого божевілля людини, теоретично мала б перетворитися в придаток до машини, ставши її компонентом (такою і є під час рабської до неї прив’язаності), проте залишається Козою, тобто істотою не штучного, а натурального світу, хоча й здійснює свій зв’язок із ним через фотоапарат. Ось чому з таким інтересом стежив за її акціями, адже я сам утік із мегаполісу, який почав невимовно мене гнітити, однак такої жаги до природи, який відзначив у цій, на перший позір неприглядній істоті, не мав. Через це останнім часом почав занепадати, поринаючи у фіолетові розливи нудьги, тим-то мойри, примітивши це і, очевидно, вважаючи мене за свого улюбленця (адже митців недаремно звуть улюбленцями богів та муз), поклали свої карти так, що прислали до мене цю істоту як спадок по тому, котрий був носієм родинного прокляття, тобто по Миколі Лику. А в його спробах залагодити порахунки з часом узяв безпосередню участь і я, адже допомагав приятелеві розв’язувати вузли його проклять. Чи ж ми їх розв’язали? Не відаю, очевидно, частково. Але тут ховалася ще одна таємниця, збагнути якої не міг, бо Микола за півроку до цього від мене відійшов, а може, я від нього, відтак почав вести вислід сам. Над цим варто було б подумати.