Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Тоді дайте в щось переодягтись, — незворушно мекнула.

— Але не маю жіночої одежі! — майже вигукнув я.

— Дайте чоловічої, я не погребую, — тим-таки незворушним голосом проячала Коза, і в її очах з’явилося трохи й риб’ячого холодцю.

Забув сказати: через плече в неї висіла сумочка, очевидно, з найбільшим її фотоапаратом, і в ту сумочку вмістився й малесенький пакунок — з його розмірів визначив, що там був бутерброд із засмаженою смужкою буряку.

Комп’ютерна Діва процокотіла подіб’ям туфель до столу у вітальні й з урочистою піднесеністю поклала згортка на церату.

— Спершу поговоримо й поїмо, — сказала з нотками, які не терплять заперечення. — А тоді подамося в луги.

І вона захоплено потерла долоню об долоню.

Що мав чинити в цій ситуації? Звісно, почав зносити запаси свого холодильника, які, з певною мірою наближеності, пасували до вегетаріянського кодексу її головного звиху.

Вважаю, що ота дбала винарядженість гості не могла бути випадкова — увіч хотіла справити на мене враження. І це на мене, літнього, ба вже старого самотника, який давно не зваблювався такими штучками. Правда, могла чинити це й неусвідомлено, машинально, адже номінально я ще належав до чоловічого племені, принаймні за зовнішніми ознаками.

Отож дав їй можливість посмакувати смаженими карасями в сметані, маючи задоволення спостерігати, з якою недбалою делікатністю виймає, власне витягує, пальчиками кісточки. Принагідно Ж. Смикальська поважно заявила, що раніше, зомбована колишнім чоловіком, вона мусила бути вегетаріянкою викінченою, але згодом, на зло йому, знову почала їсти рибу.

— І не каюся, — сказала, ставлячи супроти мене мисочки з риб’ячим холодцем; очевидно, вони й з’явились у неї після того бунту проти Велимира Прутнюка, тобто коли знову почала їсти рибу. При цьому не забула розгорнути принесеного бутерброда, розділила дольки: одну поклала біля себе, а другу підсунула мені — буряк був із жовтою поливою, очевидно, змащений майонезом.

— Обдумав вашу пропозицію, — сказав я, уклинившись у паузу. — І дещо хотів би розпитатися. Скільки часу ви прожили в Миколи?

— Хм, хм! Я якось не рахую часу… Ну, десь близько півроку.

— А точно не пам’ятаєте?

— Я нічого точно не пам’ятаю, — впевнено сказала Ж. Смикальська. — А це має значення?

— Ні! Але я людина, яка все точно пам’ятає!

Комп’ютерна Діва засміялася; очевидно, саме так і мають сміятися кози: якийсь хлипіт із мекотливими нотками. Подумки ж відзначив: так воно і є — ми відчужилися з Миколою Ликом десь за півроку. Тоді не надав тому ваги, бо перебував у творчому утоненні, а тепер пошкодував: коли б Микола не сховався в ту любовну мушлю, міг би жити й досі.

— Чому сказали, що, двічі сходячись із Миколою, близькі з ним не були?

— Сказала не так, — поправила Комп’ютерна Діва, яка нібито мала погану пам’ять. — Ми з ним аж такі близькі не були, щоб він мені залишив квартиру й усе в ній.

Відповідь напрочуд точна, тут хвостів начебто не накручено.

— Розкажіть, як він помер. При вас?

— Ні! — чітко відказала Ж. Смикальська. — Помер під час операції в лікарні, я тоді була на роботі.

— Але склав дарчу й посвідчив її у нотаріуса. Сам це вчинив — чи ви допомагали?

— Сам. Я про це нічого не знала, — відповіла.

— І не знали навіть, що така дарча є?

— Сказав про неї, коли завезла його до лікарні.

— Можете пригадати, як саме це сказав?

— Приблизно. Що, мовляв, передбачав, щó з ним станеться, отож і склав дарчу. Назвав і ваше ім’я. Я нічого в нього не вимагала.

— Як почувався перед тим, коли це сталося?

— Часом краще, часом гірше, — сказала Ж. Смикальська.

— Вибачте, але цього другого разу… Ви з ним…

— Ні, — категорично відрізала Комп’ютерна Діва. — Попередив, що приймає до себе тільки як квартирантку. Сказав, що маю його зрозуміти… Я й зрозуміла…

— А де ви спали, коли там одне ліжко?

— На кухні. На матраці. Там, де застали мене ви.

— Застав не на матраці, а на якомусь килимку.

— Бо матрац ховавсь у ліжко. А на ньому спали ви.

Я здивувався з її логічних і напрочуд вичерпних відповідей. Випадало, що говорила правду, і я тій правді повірив. Коли ж її відповіді брати за правдиві, належить визнати, що Микола свою колишню коханку просто по-людському пожалів, а може, трохи продовжував її любити, однак не без тями. Зрештою, мав підстави до остережності. Більше того, коли й це признати за слушне, мої логічні побудови, викладені вище, більш-менш вірогідні також.