Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— На жаль, проти, — нечемно відповів я і причинив перед носом нежданої гості двері, хоч вона вже рушила, щоб увійти.

Мною затрусило. І це тому, що саме такою уявляв… мойру Атропос. Зрештою, й пасок, який оперізував її осиний стан, складався з металевих колечок; два спереду були більші, вельми схожі на очка ножиць, а долі звисала металева стяжка замість лез.

Гадаєте, вони знову зустрілися з Миколою? Аж ніяк, я це перевірив. Щойно переконався, що нежданої гості за дверима вже нема, відразу зателефонував приятелеві і, нічого не приховуючи, оповів про візита. По той бік телефонного дроту запала пауза, відтак Микола Лико звідомив хрипким голосом, якого я в нього ніколи не чув:

— Нікому твоєї адреси я не давав… Будь обережний!

— А то що? — нібито легковажно спитав я.

— Коли прийшла раз, може прийти вдруге, — багатозначно прорік мій приятель і поклав рурку.

Я ж завмер біля вікна, дивлячись на те, що звідси проглядалося, і якийсь час слухав телефонні гудки в непокладеній рурці. Надворі починався дощ. А я відчував досі не пізнану печаль, кінця якій, мені здавалося, не буде.

Дивно пишеться в мене цей роман: двічі його ніби завершував, а довелося закінчити втретє, бо життя раз у раз робить свої корективи і я не можу на те не зважати.

Отже, як пам’ятає читач, Комп’ютерна Діва, котра мала справжнє наймення Жанна Смикальська, після пригод із моїм найближчим приятелем Миколою Ликом, професором історії, а ще сумнівним нащадком однієї із загадкових князівських родин, що мала химерно нещасливого спадка, відійшла туди, звідки прийшла, а сам Микола нібито капітально про неї забув, відтак невідь-чому ця істота спробувала ввірватись і в мій скромний та самітницький світ, і я учинив у тому випадку хтозна чи мужньо, але принаймні рішуче і, кажучи образно, свого барлога від зазіхань хижої істоти таки захистив, а мої дії цілком схвалив мій приятель, професор історії. Отож я й гадав, що відтоді ми забули й думати про Ж. Смикальську. Микола опустився до того примітиву, що його звуть пенсійним відпочинком, а я, задихаючись од сопуху авт, які затарасували колись просторі, налиті густим повітрям київські вулиці, більше жив у своєму літняку, аніж у київській квартирі, бавлячись там, як колись Г. Сковорода, двома речами: ловив у своєму садку Птаха, якого й не збирався піймати, і шукав Початка, тобто розплутував шнурка, зав’язаного на тисячу вузлів, притому розплутати його навряд чи зміг би. В перекладі простою мовою: займаюся химерними іграми зі словом, псуючи папір, і мою писанину вже неохоче беруть до друку журнали, а для книжкових видань стали цілком негодящі, адже літературна мода цілком змінилася і мої твори критиками того типу, до якого належить Ж. Смикальська, не тільки осуджуються, а й обкидаються зневажливими епітетами, навіть ідеться про моє цілковите письменницьке звиродніння, і то тому, що не вживаю епатажних форм, тобто не намагаюся приподобатися читачеві, який хоче бачити в художніх творах забаву для власної нікчемності, а не місця мислительних заглиблень, бо до мислительних занурень теперішня публіка облінивіла. Отож і я почав уподібнюватися до тих пенсіонерів, які, викинуті з житейської варвітні, холодної пори року з ранку до вечора дивляться найнудніше, на мою думку, що є в цьому світі, — телевізора, а коли тепло, рушають до своїх крихітних діляночок за містом і длубаються в землі з немалим, треба признатися, захопленням, а ті, хто шукає розважки в рибальстві, пропадають біля річок та озер, хоч у них майже цілком вивелася риба, а живуть хіба що якісь загадкові мутанти. Отож вони вирощують овочі та фрукти, майже не збираючи врожаю, і ловлять рибу, якої фактично не ловлять, а це хіба не є ловитва Птаха в саду, якого не можна піймати, бо коли б той Птах був зловлений, то навіки б з того саду пропав. Усе це усвідомлюю, але великих гризот не відчуваю, бо, може, й справді мають рацію критики типу Ж. Смикальської: в мистецтві треба бачити забавку, а не серйозний чин, але коли думаю про це, в мені підіймається якась хвиля, що її можна назвати протестом. Тож поринаю у світ книжок, що їх написали люди інших, можливо, не таких перекособачених епох, як теперішня, а коли натрапляю на щось справжнє, не імітоване, струшуюсь усім єством і набираюся високої іскристої енергії, яка й мене штовхає до певного чину. І той чин стає власною грою в Слово, в якій намагаюся збагнути його метафізичну сокровенність.