Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Отже, що нам вістить цей фрагмент? Не тільки те, що святий Макарій Токаревський нашого рицаря неоціненної печалі не побив, а дав йому змогу виголосити в церкві орацію («почав-бо віщати»), і ми, обидва «я» цього скрипту, певні, що вчинив те за всіма законами мистецтва риторики, які твердо засвоїв у риторичному класі Київської академії, — шкода, що та орація не була записана, а коли була, то не збереглася; зрештою, можна було б зробити її стилізацію, але не чинитимемо цього, бо цікаве в одному часі стає нудним ув іншому, а друге «я», тобто засвідчений автор, боїться знудити тією орацією читача. Можна лише ствердити, що наш ритор напевне звістив людям те, що ми вже сповістили, і це був би повтор, а цікаве могло бути хіба те, що навряд чи Теодор сказав про себе все так, як було: одне примислив би при побудові риторичних фігур, а інше перебільшив би, і перебільшення мало б творитися не на його честь, а святого Макарія, а ми не про Макарія пишемо, хоч його історія теж не без інтересу, а про Теодора, який те житіє й написав. Друге, на чому спинилася наша увага в зацитованому вірші, це рядки: «Себе-бо мав сітками диявола ввити, // Молитвами святого зірвав оті сіті». Отже, йдеться не про представників касти чародіїв, як це було в оповіді про князя Лика, а про самого диявола. От чому Дід, Гусак і Краля здогадно подаються тут як демонологічні образи, а не як живі люди, хай і чарівницького цеху. Принаймні те, що з ним сталося в тій загадковій хаті (хоч є запевнення, що хата таки належала Петровському), сам Теодор-канцеляриста трактував образно як диявольські сіті, зазначивши, що допоміг йому їх зірвати таки святий Макарій і ніхто більше. Все разом, що з ним чинилося, зветься тут «лихою підступністю».

Але це ще не все. Виявляється, коли хлопця привели до раки святого, хоч не впав там непритомний, але присутність у ньому нечистої сили змлоїла нутро, тож йому подали випити води, як і чиниться в таких випадках. І що сталося? А дивовижа. Цитуємо:

тобто вода, якою поїли Теодора, перетворилася, звісно, не в малмазію, а в справжній мед, що неймовірно здивувало «седмичного священика» (примітка М. Лика, професора: «Такого, який у цій церкві служив раз на тиждень за чергою»). Правда, як довідався про це «седмичний священик», не сказано: чи вода перетворилась у мед у кухлику (в такому разі скуштувати його просто), чи в Теодоровому роті (коли так, що священик мав скуштувати те, що залишилось у роті, що на теперішні мірки негігієнічно). Але не будемо дріб’язковими.

Далі в житії йде повчання, яке Теодор міг перенести у вірші зі своєї виголошеної в тій церкві орації. Тим-то, щоб читач збагнув головну думку орації, подамо цей глибокодумний пасаж:

Тут можна Теодорові поаплодувати й признати, що недаремно входив із ним у балачки найбільший розум наш Григорій Сковорода, який хіба в одному виявив недостатність: у ставленні до осіб жіночої статі, адже й жінки не всі однакові. Однак вибачимо цю слабину в мисленні великого мудреця; просто не здобув на цьому полі достатнього досвіду (примітка М. Лика: «Здається, мій колега-писака написав цю реляцію про Г. Сковороду, трохи жахаючись гемонського гніву сучасних феміністок, а особливо лютих київських, які бувають немилостивіші й мужожерніші, як давні чародійки»).

Коли б на цьому закінчити, вийшов би чудовий хепі-енд, притому значно природніший, як у сучасних американських фільмах, де це, кажучи перекручено, «хапай H.», тобто наживу, а отже, смаки низової публіки, завжди солодкаво-фальшиве, а по-народному кажучи, приший кобилі хвіст, хоч слово «хвіст» фонічно менш подібне до «хепі», як «хапай». І друге «я», той, що назвався автором цього опусу, залюбки б так учинив, бо йому, тобто мені, набридло дорікання читачок і критикес, що кінці моїх творів завжди не визначені. Але проти того рішуче запротестувало перше «я», тобто професор історії, а ще й носій прізвища Лико, бо він жахливий влізайло, хапач чи копач дрібних історичних фактів, такий же завзятий, як Копач зі «Ста тисяч» І. Карпенка-Карого, тільки той скарбів не знаходив, а цей, хоч так само скарбів не знаходив, але, образно кажучи, уламків скриньок та горщиків, у яких, може, ті лежали, виявляв часом більше, ніж потрібно, тобто деякі уламки брав за залишки посудин для скарбів, а насправді в історичних часах їх викинула якась жінка, розбивши горщика чи скриньку на голові свого коханого чоловіка чи любаса після того, як довідалася, що той чи той заблукав у гречці і не зовсім щасливо намагався з неї виблукати.