Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Той же фотоальбом, оправлений старим вилинялим оксамитом, що його показала господиня, розглядати було по-особливому цікаво, там-бо побачив картини життя, мені цілковито незвісного. Господиня звідомила, що збереглися світлини не всі; передчуваючи близький арешт, її чоловік частину знищив: не бажав, щоб через свій зв’язок із тими чи тими людьми останнім трапилася біда. Отже, її чоловік належав до шляхетних людей, які пильно бережуть честь. Його самого було кільканадцять відбитків: у групових світлинах та індивідуальних. Найдавніша — його батьки, дід із бабою і він разом з іншими дітьми — родина увіч була інтелігентна, середньої, як то кажуть, руки. Кілька дитячих зображень у різних ситуаціях, потім він — гімназист і студент, як сказала господиня, Київського комерційного інституту, в уніформі цього закладу: чорна студентська куртка, очевидячки, з оксамитовими вилогами (вони були світлішого кольору) і золотим значком; на голові — картуз, також обшитий оксамитом. Було тут і групове фото, де стояв гурт студентів.

— Оце, — показала господиня на одного із них, що стояв посередині, — Саватій Березняк, голова української громади Комерційного інституту. Доля його сумна, схопили муравйовці 1918 року, і у в’язниці він помер. Та й доля всіх цих славних хлопців не ліпша, не виключаючи й мого Миколи. Тільки цей, здається, і досі живе в еміграції.

Обличчя юнаків були прекрасні: ясні, розумні, повні життя, наскільки це могла передати стара світлина.

Переглянув фотокартки пізнішого часу — веселі, щасливі, засміяні люди під часи відпочинку — і подумав, слухаючи короткі пояснення старої жінки: щó має вона думати й відчувати, адже на її життя і любих людей її кола, світлих і розумних, чесних і відданих святим пориванням, наїхав червоний, заюшений кров’ю і розпечений, як залізо, зубастий молох-хам, який нещадно всіх перемолов, і тільки через особливе, може, також абсурдне щастя, ця жінка, колись справжня красуня, вишукано одягнена і з мрійною задумою в очах, зуміла зберегтися, але що з того, коли її світ, чиї уламки оце й відбито на світлинах, згромаджених у ветхій, як і вона, хоромині фотоальбому, було так нещадно й безповоротно знищено?

— В усіх цих людей, — сказала, ніби підслухала мої думки, господиня, — залишилася тільки я і хіба ще хтось, як оцей Микола Ковалевський, тезко мого чоловіка, котрий зумів утекти.

— Страшні речі, — мовив я. — Але добре, що зуміли це зберегти.

— Та кому буде цей мотлох потрібний по мені? — сказала гірко. — Мого Славика також уже нема.

І почала показувати зображення свого сина В’ячеслава, і той поступово виростав через ряд світлин, поки став юнаком із буйним кучерявим чубом, в окулярах і з тонким інтелігентним лицем. Але одна особливість була в його зображеннях: очі, темні й глибокі, залишалися завше сумними, ніби почував, що він нащадок знищеного світу, а отже, приречений і сам. І виявилося, що це й справді так, але забрав його зі світу не Молох, а Господь.

— Правда, ви з ним трохи схожі? — спитала господиня. — Я це відразу помітила.

Але, на мою думку, я з тим хлопцем схожий не був, хіба щось в очах, бо не мав ані пишного кучерявого чуба, ні його вроди й вишуканості — я пагінок коліна простішого. З другого боку, не помилялася: і цей хлопець, і загинулі люди були мені симпатичні, тобто подобалися, а що так, на них і на хлопця я схожий був. Бо хоча не міг похвалитися відомими чи високоосвіченими предками, потяг до таких людей мав сильний, отже, хотів бути таким, як вони, і вони, можливо, могли б стати моїми друзями й однодумцями, бо серед сучасників я мав і маю друзів вельми мало. Отож і я по-своєму істота також колишня, не так теперішнього, як знищеного Молохом світу, бо той Молох існував і тоді, і так само жер і перетравлював людські душі, перетворюючи їх у духовних, собі підлеглих і прихильних, мутантів. Я ж не тільки йому не віддався в непорушне й вічне підданство, як писали у давнину, але намагався в цьому страшному світі власну честь зберегти. Ось чому з такою пожадливістю вдивлявся в ті погаслі й непогаслі на фотопапері обличчя, нутром відчуваючи, що з ними був би принаймні не самотній. І тут мене навідала парадоксальна думка чи запитання: «А Іра — чи могла б уписатись у той світ?» Але на це дала недвозначну відповідь господиня, бо назвала її «дівкою» і у свою фортецю-дім не допустила. І хоч як любив я Іру, в глибині душі мусив погодитися, що мала рацію, хоч Іра і вважала себе принцесою чи царицею. Але світ принцес і цариць, подумав я, існував ув іншому вимірі, який, як і світ Молоха, із цим, побаченим мною, аж ніяк не поєднувався, хоча Молох знищував так само нещадно і світ принцес і цариць.