Валерій Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Остання записана мною в щоденнику розмова принесла додаткову інформацію і щодо її батьків; найбільше мене вразило, що привідкрилися стосунки з матір’ю, а я на той час був майже переконаний, що її мати — Калиновська. Отже, мати мала нешляхетну звичку читати її листи, ба передавала здобуту інформацію батькові. Про що це свідчить? А передусім про те, що її батьки не були між собою аж такі роз’єднані, як це мені здавалося перше, а певною мірою спільно наладновані щодо дочки. Як я раніше складав знайдені камінці? Калиновська ціле життя любила мого батька, але родину розбивати не зважилася, її чоловік про це відав і ціле життя мстився на ній, як домашній деспот. Чи існують такі чоловіки? А скільки завгодно. Які ж листи спрагло бажала прочитати Íрина матір? Від подружок із побутовими теревенями, дівочими самовиливами? Навряд. То мали бути листи від чоловіків чи хлопців, з якими Іра крутила, і це напевне. Отже, система поглядів на такі речі, гадаю я, у батьків та дочки були різні, тож моя гіпотеза, що Іра любила матір, а ненавиділа батька, безпідставна; здається, суперечно ставилася до обох, а може, й навпаки: суперечно ставилася до матері, а не до батька, і це ще питання, чи її сестра, а чи вона сама видала колись батькові материного секрета про таємні зустрічі з моїм батьком у житомирському парку. Коли ж вони були, то приховувалися б і від моєї матері, отже, не належали б до тих легальних, коли Калиновська навідувала наш дім, — тут увіч була непогодженість. Чому батьки так підозріливо ставилися до дочки? Іра відповіла на те недвозначно: «Бо хочуть, щоб усі були, як вони», — отже, моя думка правильна: спосіб життя дочки суперечив батьківському, тобто вони визнавали любов не туристську, а ту, що кріпиться законами родового дерева й суспільства. І саме це, як уже зауважував, унеможливлювало мої стосунки з Ірою, знову-таки якщо її мати Калиновська, і чи не це привабило її до мене, адже в неї відкрилася нагода ще раз протиставитися батькам, бо таки почувалася у світі царицею, якій належить володіти, а не підлягати (далі цю тему розроблю ширше), а що царицею природною насправді не була, то чинила себе нею ілюзорно, отже, це жінка із складними психічними комплексами і мстивість її зрозуміти неважко.

Це мало б мене насторожити, тобто мав би організуватися для самозахисту, але кохання, як уже мав нагоду твердити, особлива форма божевілля, яка й розумних і великих становищем та інтелектом людей перетворює на смішних дітваків-недотеп. Давня поезія, до речі, сповнена таких прикладів, згадати б преповажного архієпископа чернігівського Лазаря Барановича, який в «Аполлоновій лютні», видання 1761 року, нарікав, що «ніхто Венеру в світі не посилив» і був переконаний, що «при Венері ти загубиш пір’я», вказуючи на прикладі Соломона й Давида, царів-мудреців, і потужного Самсона, як ті стали «кволі у цім ділі», відтак зарікав: «Венері не вір ти, бо будеш побитий», бо «то пані хитра, уміє обходить, хоч має труту, її присолодить», ще й скрушно констатував: «Підбила Єва до гріха Адама, всім нам із того викопана яма». А Симеон Полоцький, посилаючись на грецького мудреця Теофраста, цілком переконано вважав, що одруження для мудрих біда. Спеціально, ніби для мене, він провістив: «Книжок-бо неможливо багато читати й жіночії бажання усі вдовольняти». З огляду на цю мудрість, можна було б виснувати, що я, залишившись самітником, учинив належно, бо, маючи родинні клопоти, навряд чи зміг би здійснити стільки, скільки здійснив. То чому мені, за старістю, невдоволитися й організовувати над тією жінкою, здавалося б, цілком забутою, оцей уявний судовий процес, адже із жінкою ми справді мало знаходимо, а багато втрачаємо, та без неї наші втрати інші, однак не менше пекучі, бо розходимося з природою, а все, що виходить поза межі природи, як віщали давні мудреці, гріх. Гріх же свідомий чи мимовільний — однаково гріх. Отже, я хоч і не втрачав спроможності до тверезого розмислу, починав відчувати в собі й дію отієї підсолодженої трути, на яку гірко нарікав преповажний і ветхий літами архієпископ; ба вона проникала в мене чимраз глибше, отож коли наставав день, як мав зустрітися з Ірою, хвилювався й ставав нетямний: навіть помислити не міг на побачення не прийти, не те що її самовільно покинути чи розірвати стосунки. Це просто виключалося, отож уподібнювався киненому в бурхливого потока, в якому борсаєшся, чи ні, чи намагаєшся з нього випливти, чи ні, — результат один: потік несе туди, куди хочеться йому, а не тобі. І ця трута проникала в моє єство аж так, що не можу її забути й у похилих літах, і то, здається, коли бути чесним із собою, головна причина, яка спонукала мене до цього писання, можливо, в надії, що існує ще один житейський закон: розгадана загадка — уже не загадка, а заповнений кросворд годиться для смітника, а не для повторного вжитку, так само прочитаний детектив стає читачеві нецікавий і глибокого враження не залишає. Така людська природа, і тут уже ніде дітися.