Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Що, вцілив? — спитав той другий, обличчя в нього було нерухоме, як у манекена, а на вустах лежала застигла манекенська посмішка.

— Ні, — сказав Макс, вибредаючи на сухе, його чоботи аж лискотіли від багна. — Що тут у вас сталося?

— А що може у нас статися? — спитала жінка й повернула бездумне з пап’є-маше обличчя. — Сидимо й розмовляємо. Про тебе.

— Про мене? — спитав він насторожено.

— Ну так, — сказала жінка. — Про те, що ти стільки років ходиш на полювання, проте ні разу нічого не вполював. Про те, що ти змінився останнім часом і навіть не ревнуєш мене до Михайла… Про те, що з тобою щось відбувається останнім часом. Скажи, що з тобою відбувається?

Довкола вогнища стояв розріджений ранок, хитка синя сутінь, у якій повільно народжувалося світло дня. Макс подивився на гладінь води, що там далі розстелялася в досить широке озерне плесо, вода була сталевої барви.

— Не знаю, — сказав він. — Живу в якомусь лихому передчутті.

— Передчутті чого? — спитав Михайло. Він, певне, змерз, бо тяг до вогню руки, і вони, облиті жовтим світлом, були ніби протези.

— Передчутті кінця. — Макс задумався, все так само нерушно дивлячись на сталеву гладінь озера, там мигало крильми двоє білих чайок. — Можливо, передчуття кінця світу, а може, якоїсь зради чи, може, безповоротної втрати — не знаю. Нічого не знаю, а передчуття є.

— Гадаєш, що я зраджую тебе? — сказала жінка. — Ти здоровий, Максе?

— Не знаю, — відповів він. — А хіба це неправда?

— Що неправда?

— Ну, а те, що як тільки я пішов… Ну, коли ви вирішили, що саме мені йти на полювання… Ну, ви самі знаєте…

— По-моєму, це ти повів нас на полювання, ще й настоював, схаменися, Максе! — сказала жінка.

— Так, — сказав він. — Хочу зловити вас на гарячому.

— А зловиш, то що?

— Не знаю, — змучено всміхнувся він. — Ніколи про те не думав… Не знаю… Але, по-моєму, буде щось страшне.

— Ти вб’ш нас? — спитала спокійно жінка.

— Не знаю, — відповів він приречено. — Можливо, що й так… Але я не впевнений.

Тоді вони засміялися. Не так, як це сміються нормальні, здорові люди, а як сміються манекени, — мертвими усмішками й мертвими очима.

— Це було б страшно, коли б я не знала тебе, — смутно сказала жінка. — Але ти на це неспроможний, як неспроможний убити й елементарної дичини.

— Може, й так, — сказав він, дивлячись у багаття. — Але, Бога ради, не грайтеся з вогнем…

— А може, ми хочемо гратися з вогнем, — сказала жінка. — Дивись, я його цілую.

— Не треба, Маріє, — сказав, відхиляючись, Михайло. — Хай заспокоїться.

Але вона обхопила його за шию і впилася мертвими вустами в його мертві вуста.

— Ну, так що? — спитала, відірвавшись. — Побачив?

— Це ще нічого не значить, — мовив він, продовжуючи нерушно вдивлятись у вогонь.

— Дивися, ми роздягаємося, — сказала жінка. — Ану, роздягайся, Мишко!

Михайло неквапно встав і почав роздягатися. Жінка роздягалася й собі. Макс дивився на них через вогонь широко розверстими очима, в яких була мука й відчай… Ранок розпалював на сході небокрай, ніби також розкладав величезне вогнище.

І ось вони стали перед ним, однаково безстатні, з рівнесенькими блідими тілами, тільки в неї були високі груди, а в нього ні. В неї було довге волосся, а в нього лише намальоване чорною фарбою.

— Навіщо це робиш, Маріє? — спитав Макс.

— Щоб розбудити тебе, — сказала Марія. — Щоб, нарешті, показав, з’явив, що ти мужчина, не шмата. Щоб ти, зрештою, хоч якось розсердився.

— Це ще нічого не значить, що ви роздяглися, — похмуро сказав Макс.

— Гаразд, ми зробимо більше, — мовила смутно жінка. Вона лягла. — Лягай до мене, Мишко!

Михайло ліг на неї, і вони сплелися обіймами.

— Цього досить? — крикнула жінка.

І він не витримав. Звівся на ноги, наставив на них рушницю і вдарив спершу в неї набоєм, а тоді в нього. І набої врізалися в їхні тіла із пап’є-маше, розірвали, розтрощили паперово-тирсяну плоть, і посипалася з них, наче кров, жовта тирса, розхиливши порожню отхлань їхніх нутер.

Тоді він і відчув, що йому тісно й душно, рвонув коміра сорочки, розтягуючи петлю краватки, — і збудився зовсім, побачивши, що нікуди він із вітрини не пішов, не було ніякого полювання, не було й розтрощених набоями манекенних тіл, з яких висипалася, наче жовтий пісок, тирса, а стояли вони, як завжди, нерушно у вітрині, і тільки він лишався людиною в плоті, тож притулив долоні до скла, відчуваючи, як плавиться воно й вгинається. А у лице йому вдарив вітер, вологий, темний, нічний вітер, що прийшов зі скаламученої пітьми, бо й сам був пітьмою і надто вже розгулявся у цьому каламутному, заснулому й порожньому світі.