Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Для того щоб догідніше ловити рибу, Карась улаштувався працювати охоронником на водокачці, а такі інституції, як відомо, ставляться біля води, там були й човни, що належали водокачці, через що свого Карась і не потребував; він ставив верші і ятері, запускав перемети, ловив і сіткою, але ніколи не вудочкою, бо вудочкою ловити, як він казав, — баловство, а не ловіння; ловив також хваткою, а весною — каламейкою, влітку пічкурував і ганяв рибу з саком — для цього вже гукалися Карасики, які завзято бовтались у воді. Риба в них готувалася щодня: смажена, тушкована і в юшці, готувалися рибні котлети. Навіть узимку Карась ловив сіткою, прорубуючи довгі ополонки й запускаючи снасть під лід.

Якось, коли латав у сарайчику сітку, повз нього молодцювато пройшов міліціонер Гомзин; він зупинився біля Карася, погойдався на закаблуках і сказав, пильно глянувши на рибалку:

— Между прочім, хочу тіб’я предупредіть, шо тепер сєтками рибу ловіть воспрещається. Ето я так, по-сусєдскі, шоб не попал в перепльот.

Зиркнув кудись над головою Карася, десь на поплавки, що бовталися під дахом сарайчика, і пішов. Карась почухав потилицю, зітхнув, і наступного ранку Карасиха побігла під галерейні сходи на веранду, на яку виходили двері міліціонера Гомзина й Червоної Шапочки, і в руках у неї була миска, покрита марлечкою. Подзвонила, звівшись навшпиньки, а коли в дверях виросла жінка Гомзина — кацапка, мов факір, зісмикнула з миски марлечку, і там заграла білою лускою риба: і плотвички, і єльці, і пічкурі.

— Ах, спо-осібо-о! — сказала Гомзинша. — Ми так бєдно-о-то-о живьом, что-о нєчєм-то-о и деток-то-о нако-ормить-то-о!

— Їжте на здоров’ячко, їжте на здоров’ячко, — казала Карасиха, чекаючи поки Гомзинша поверне їй мисочку. Та пішла в квартиру, а за мить повернулася:

— Токие тяжо-олиє вре-ємєна, что-о го-олову сєбє-то ло-маєшь, чєм етіх-то дєток ко-ормить-то. Спо-осібо, прино-осітє єщо-о!

Загалом, утрата від такого приносу в Карася була невелика, бо внизу вже стояв наповнений рибою кошик, а сама Карасиха так поспішала теж із певної причини: бігла на базар, щоб ту рибу швиденько продати, бо як кажуть: свіженьке — дорогеньке!

Найцікавіше було дивитися, коли ця родина кудись виходила із двору: в кіно, якого вони були любителі, чи десь у гості. Попереду плив, одягнутий у сірий костюм, у білій сорочці під сіру краватку і з сірим капелюхом на голові Карась, він спокійно й поважно ніс кругле черево, а ноги ступали на траву чи стежку обережненько, ніби й не торкалися землі. За ним пливла уже також достатньо кругленька Карасиха, здавалося, що сукня на ній була не вдягнута (до речі, також сіра), а натягнута, притому тканина напиналась аж так, що зусібіч віддувалися округлі кавалки товщу: на грудях, на боках, на спині. Волосся в неї зачісувалося біля голови щільно, аж облягало голову, як пір’я у пташки, а ззаду віддималася круто сплетена і скручена курдулька; личко Карасиха мала геометрично кругле із привішеним підгарлом, а з вух звисали золоті півмісяці-серпики. За нею ступали одягнені точнісінько в такі, як у батька, сірі костюмчики й білі сорочечки пузетенькі Карасики, краваток, звісно, в них не було, а замість капелюха кожен мав сіру солом’яну тюбетеєчку. І коли я зорив згори на цей урочистий похід, мені здавалося, що я на березі ріки й дивлюся у воду, і в тій воді спокійно пливе зграйка карасів: один великий, другий менший і четверо маленьких. І всі були під той час зосереджено урочисті, бо жили й пливли в своїй стихії — нічого їм у цьому світі не бракувало. Коли ж підпливали до майстерні-сарайчика євангеліста Сухаря, Карась статечно підіймав капелюха, бо він, як вже казалося, євангеліста вельми шанував, а той зупинявся на вході з рубанком у руці або з чашкою чаю і з розмоченим сухарем і дивився на похід голубими, лагідними очима, — здається, старому та вічно заклопотаному Сухареві також подобалося, що хтось його в цьому світі шанує.

У вільний час Карась таки любив заходити до євангеліста Сухаря, але різниця між ними була та, що Карась був войовничий атеїст і намагався навернути на своє безвір’я Сухаря, кажучи йому один і той же резон:

— Кажете, що є Бог, а я кажу, що нема. І знаєте чому? — на вустах зацвітала хитренька усмішка, а поросячі очка пломеніли. — А тому, що все в світі одне одного пожирає: гусінь жере листя, пташка — гусінь, кішка чи собака — пташку, малу рибу — окунь, окуня — щука, а все разом пожирає чоловік. Отож він ото і є у світі Бог, а над ним, щоб і його пожирало, нічо й нема, хіба смерть. А коли вже Бог я, — Карась реготав, аж ходором ходило його тіло, — то вже навєрно знаю: ніякого Бога нема, це його попи вигадали, бо і їм тра їсти, понімаєш, а самі вони робити не дуже, ото й дурять дурних. А ніякого Бога не може бути, бо він би тоді пожирав людей, як ми пожираємо курей, чи яловичину, чи рибку, чи свинину, чи часом, як оце я, й собачатину. От як я розсуждаю, і ви мене тут не перепрете, хоч вас і уважаю… Ну, переконайте мене, що це не так?