Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Олька, почому ти ушла? Слиш, курва, почому ти ушла?

І в цей час сталася друга річ, яку можна назвати дивовижною: моя мати відкинула мене від причинених на ланцюжок дверей, розчинила їх і, могутньо двигаючи своїм поважним тілом, рушила туди, де лежав Іван Касперович, розкинувши руки й ноги, як комар, котрий звалився з дуба у відомій пісенці («Як зірвалась Шуря-буря, комаря із дуба здула»); так само, як Ведмідь-Микола, переступила через нього, і я почув її громовий учительський голос:

— То це ти, п’янице чортовий, прийшов сюди людей калічити? Забирайся геть, і щоб я ноги твоєї тут не бачила!

І я уздрів, як моя мати, котра ні в які сварки ніколи не втручалася, залізним зажимом схопила за волосся Ведмедя-Миколу і потягла його через веранду, а він дибав, покірно зігнувшись і навіть не пробував оборонятися. Мати підтягла його до виходу на сходи, відпустила, і не встиг він випростатись, як копнула його коліном під зад. Микола вдруге полетів зі сходів, як колода, жахливо торохкотячи й гупаючи і ще жахливіше волаючи, аж у просвіті нижнього отвору з’явилася купка Карасиків разом із Карасихою, однак, побачивши, що на них котиться якесь страховище, миттю розсипалися, як зграя рибок, бо й були вони з риб’ячого племені, а страховище викотилося з дверей і розпласталося, ніби жаба, на траві, в якій позаплутувалося осіннє листя. Але й земля не захотіла, щоб він на ній до якогось часу відпочив, спружинила й підкинула Ведмедем-Миколою, і він, якось недоладно мателяючи руками й ногами, кинувся бігти від нашого двору геть, а в дворі стояли Карасиха й четверо дрібних Карасиків, порозтуляли роти й вискотливо реготали, а зі своєї майстерні-сарайчика вийшов євангеліст Сухар і прорік:

— Дивні ви під цим небом, люди! Засліпив світ очі ваші, скам’янив серця, щоб очима не бачили й серцем щоб нічого не розуміли і не навернулися, щоб оздоровив вас Господь…

Я все це бачив і чув, бо скотився на хвилю наниз, щоб подивитися, що станеться із Ведмедем-Миколою, але з ним-таки не сталося нічого: ні голови не звернув, ні рук-ніг не поламав, а щасливо далі від нашого дому тікав. Тоді я повернувся на веранду і тільки тепер зрозумів, що нічого смішного в цій ситуації таки не було, а побачив перелякану й витвережену Ольку, яка стояла навколішках над бездиханним Іваном Касперовичем і пирскала на нього з рота водою, а ще я побачив заплакану й перелякану Галинку, яка глянула на мене широко розверстими очима, уздрів і матір мою, що стояла тут-таки і, жорстко налягаючи на кожне слово, виказувала Ольці, а та набирала зі склянки до рота води й знову на Івана Касперовича пирскала.

— Принеси нашатирного спирту! — наказала мені мати.

Я миттю обернувся, захопив із собою й ватку; мати намочила її в спирті й приклала до носа Івану Касперовичу. Але й нашатирний спирт йому не допоміг, тоді мати моя важко приклякла біля Івана Касперовича й приклала вухо до його грудей.

— Готовий! — сказала вона, важко зводячись. — Уже йому нічого не допоможе!..

І знову ридала біля нашого дому траурна музика, і знову сипалися на землю квіти й пахло смертю, тяжко ридала, припадаючи до гробу Олька, безперервно плакала й Галинка, і навіть мати моя впустила сльозу, а я ніколи в житті не бачив, щоб вона плакала.

Після того страшного випадку Олька доручила нам Галинку, а сама добровільно пішла лікуватися від алкоголізму. Ми з Галинкою тепер жили разом: разом їли, разом учили уроки, навіть спали в одній кімнаті, перед сном довго розмовляючи. Галинка призналася, що до неї уві сні часто приходить батько, якийсь зів’ялий, надмірно спокійний, бере її на руки, гладить по голові й каже, що йому тепер добре, і переконує, щоб не мала Галинка до матері серця, а щоб любила її й шанувала, бо мати її була більше нещасна, як винувата.

Але Олька вважала себе винуватою. Вона прийшла з лікарні, зробилася тиха й ляклива, стала бігати до церкви, часто відвідувала й цвинтар. Весною насадила на могилі Івана Касперовича квітів і щотижня вони ходили з Галинкою їх поливати. Влаштувалася на роботу, в церкві добровільно прибирала, а до моєї матері ставилася з підкресленою пошаною. Більше того, вона перестала говорити своїм жахливим суржиком, а перейшла на мову українську більш-менш чисту. Миколу засудили до страти і чи розстріляли, чи, як казали люди, послали на уранові рудники повільно погибати. До мене ж у сни несподівано почала приходити Стася, просила, щоб я їй казав, що задано на уроках додому, бо вона, Стася, єдине за чим шкодує в цьому світі, що не довчилася, адже вона найбільше любила вчитись. Отож, казала вона мені уві сні, якщо я її хоч трохи в цьому світі любив, хай би тепер узяв на себе обов’язок переказувати, що їм задано, бо вона хоче довчитись і закінчити школу із золотою медаллю. І я щоразу, коли вона приходила уві сні, виймав щоденника із портфеля, сповіщав, що задано, а Стася, старанно закусивши губку, переписувала все те у щоденника свого.