Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

І тут сталося ще одне диво. До нашої хати, що сховалася у водяній зеленкуватій товщі, до дна річки, чи озера, чи моря-океану я прикликав, як уже казав, тільки тих, з ким був найтісніше зв’язаний, отже, кого найбільше любив. Але хвіртка, що давала змогу зайти в подвір’я, весь час хилиталася взад-уперед, бо в неї почали входити нові й нові позеленілі істоти. Декого я знав, а більше — ні: увійшов чоловік сестри моєї, і його батьки, зайшов батько моєї дружини, а за ними її діди й баби, зайшов син моєї дружини, навіть той мотоцикліст, що розбив нашу сім’ю, а за ними діди й баби мої, а ще інші й інші, підходили й називалися: прадіди, прабаби, і пра-, і пра-, і всі вони всідалися до столу, а стіл сам від себе розсувався, на ньому виникали нові миски, тарелі, склянки, столове приладдя, але вже не теперішні, а цілком музейні. А хвіртка не переставала беззвучно хилятися, люди входили і входили, і стіл наш уже протягся на довжину дороги, якою сюди прийшов. І я, зачаровано дивлячись на оце дійство, не міг не подумати: ось він, справжній, не імітований музей, що його має тримати в душі кожен, хто не бажає щастя у з о н і, і кого бере за серце пазуристими лапками липкий жах. І я відчув, що налитий тим жахом по вінця. І жах той, зрештою, і є вода, якою оце зараз ми залиті і яка звела нас докупи, бо часткою її ми є, були й будемо.

І ще одне диво побачив я у тому видженні: кожен із нас діставав по великому золотому яблуку, які опускалися з високості на тонкій золотій нитці, і кожен те яблуко клав біля правої руки, і кожен довідувався, що те яблуко має зв’язок із небом, бо всі нитки, на яких вони спускалися, сходяться до однієї руки, яка їх і тримає, і та рука, можливо, і є сонцем цього світу, навіть не можливо, а напевне ним є.

І я вже не міг побачити кінця столу, який губився у зеленому мороці води, відтак вив’язавсь у моїй голові ще один візерунок: всі оці люди чи тіні людей, живі чи давно зниклі, розчинені у воді часу, як сіль, напіврозчинені чи ще у живих іпостасях, є часткою живого мене, а отже, часткою і того сонця-руки, що тримає тонкі нитки з бабиного літа, а всі ми — мережа цього світу, створена не для ненависті, а задля любові. І я відчув, що досі мав у грудях не серце, а шматка каменю, однак воно залишалося серцем, ось чому в цій воді, на цьому дні і на таємній вечері воно почало розбухати, наливаючись соком, й випускати із себе зелені пагони. І це стало головною часткою, тобто поживою на цій нашій таємній вечері, адже сокровенне у нас — це і є те, чого, може, до кінця не розуміємо, але чого не можна губити й утрачати, тим більше знищувати, й імітувати, і придумувати, а тільки приймати, як зерно, в якому закодовано не лише солончаки, пустелі, зони, війни, імітаторів, малих і великих, а живу суть людини й світу, яка не має зникнути, хоча весь час зникає і розчиняється у цій воді.

1974—1976,

2000 р.

С. 43. Кстаті, я про те повість написав: «Суєта суєт, ілі Баришня, [надушеня] => надушеная едіколоном».

С. 52. — Я нормальний потому, — [скарав] => сказав Ковальчук, випускаючи колечка диму, — бо всьо ето віжу, всьо понімаю.

С. 53. Здається, й на жодну роботу ніколи не ходив, до нього за це, зрештою, ніхто не [сіпався] => сікався, бо мали ми в домі свого міліціонера, який якось навіть заявив: «Пока я тут живу, дєлайтє хто шо хочєт, но з умом!»

С. 63. …виходила на веранду Галинка, ставала біля мене й говорила, що мати її щоденно плаче, майже нічого не їсть, а все нарікає на себе, бо це вона [призвісниця] => призвідниця батькової смерті.

С. 68-69. У більшості випадків, гості, на втіху Вакулюка, [потрапяляли] => потрапляли в «щок», як він казав замість «шок», — бігли надвір, щоб вивергнути з’їдене…

С. 82. Це був якийсь не наш пістолет, а як потрапив до Карася — гаразд невідомо, сам [Вакулик] Вакулюк-старший казав, що знайшов його на березі річки, коли ловив уранці рибу.

С. 86. — Замолчі, дура! — ревнув він і поволочив безголову гуску, з якої й досі крапала кров (вельми кров’яниста була [ була]) в галерею сходів.

С. 87. Він саме розгорнув зошита і вже почав читати, а я готувався спокійно під ту читку передрімати, коли ж без стуку розчинилися двері, і в них [всунувався] => всунувся пасматий чорт, як мені спросонку уявилося.

С. 90. М’ясник був здоровий, як бугай, бо добре [раз’ївся] => роз’ївся на м’ясах, і пробував боронитися проти худенької Зіни, але нічого проти неї не міг удіяти […]