Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Дивний у тебе товариш, — сказала мати, відвертаючись од вікна. — Не дружив би з таким.

— Він не дивний, мамо, — розважливо сказав брат. — Він нещасний. Хай би залишився.

— Ну що ти мелеш! — розсердилася мати. — Там, певне, його рідні з ніг збилися, шукаючи його, лобуряку.

— Він не лобуряка, мамо, — так само рівним, але й трохи смутним голосом відказав брат. — Його й справді ніхто не шукатиме, хай би він кілька днів додому не приходив.

Це була неправда. Батько, повернувшись, оповів, що вони ще не дійшли до Чортової Кузні, коли назустріч вискочила старша Сиротюкова сестра. Вона кинулася до брата і, схопивши його за руку, голосно ляснула його по сідниці, і, хоч батько щось пробував їй пояснити, потягла брата геть. Сиротюк не плакав, він тільки повернув до нашого батька по-старечому зморщене личко і сказав:

— От бачите?

— Що бачите, пройдисвіте ти такий! — крикнула на нього сестра. — Я тобі ще вдома вріжу, блудязі!

Батько розповів цю історію вже при світлі, воно з’явилося, як тільки він переступив порога. Ми сиділи мовчки, жовті од того блідого світла, і мовчали. Батько також. Він сів і почав з крякотом стягувати з ноги чобота.

Я зі своїми однокласниками зв’язку не маю ніякого. Клас у нас не був дружний, а може, це я не був дружний із класом; може, вони між собою зустрічаються й контактують, як контактує і зустрічається зі своїми однокласниками мій брат. Не знаю навіть долі своєї першої любові Марії Іваницької, яка потім ще довго приходила у мої сни. Отже я «розсипався» зі своїми однокласниками і, кажучи відверто, особливого бажання зустрічатися з ними не маю. Ну, що б дала мені, приміром, зустріч з Марією Іваницькою, коли тій Марії зараз за п’ятдесят, і вона активно виховує чи глядить, балуючи, внуків. Ні, я твердо впевнений, що зустрічатися у нашому віці з однокласниками — це втратити решту сантиментів, яка в кожного залишається од власної юності.

У брата мого погляди інші. Хоч загалом пасивний, він кілька років тому розгорнув активну діяльність і не тільки розшукав більшість своїх однокласників, а й, увійшовши в контакт зі школою, організував їхню зустріч у честь двадцятип’ятиріччя від закінчення школи. Диво було, однак, не в тому, а в тому, що той клас майже в повному складі з'їхався на визначений термін, за винятком пожежника-полковника Терещука і ще одного полковника Ковальчука, які не змогли приїхати з огляду на службу, але прислали вітальні телеграми, які було урочисто зачитано на зібранні. Брат повернувся тоді аж уранці, ледь-ледь похитувався від утоми, але очі його сяяли. Я на той час гостював у нього і сподівався, що з тієї оказії його жінка спалахне, мов скіпка. Вона блимнула на лискуче, ніби мідна миса, братове лице й буркнула:

— Їсти будеш?

— Угу, — сказав брат. — Їсти — це необхідність для людини конечна.

— А там не давали? — не без їдкості спитала братова.

— Та от, давали, — розвів руками брат. — Але, повір, прийшов голодний як вовк. Знаєш, що я помітив, — повернувся він до мене. — Вони нітрішки не змінилися: ті самі пацани й дівчата, тільки зі старими фізіономіями.

Він засміявся, як умів, показуючи блискучі рівні зуби — сміх завжди його красив.

— І та твоя любов була? — підсіла до столу жінка.

— Любов? — перепитав, зводячи брови, брат. — Ні, любові не було, бо з них, шановна мадамусе, нікого тоді я не любив.

Любив я. Марію Іваницьку, яка зараз виховує внуків і якої я зустрічати не маю бажання, адже тоді вона перестала б приходити до мене у сни.

Але мова не про те. На зустрічі був, звісна річ, і Сиротюк.

Сиротюк поліз купатися, і його схопив корч. Він замахав руками і закричав, а мій брат, як був в одежі, стрибнув у воду й допоміг Сиротюку вибратися. Потім вони сушили біля вогнища братову одежу, а Сиротюк біля того вогнища цокотів зубами. Всі були в літньому, отож ніхто не міг дати братові й піджака. Комарі насідали на нього хмарою. Тоді він увімкнув транзистора, що його завбачливо захопила колишня класна відмінниця Ольга Лук’яненко, і почав танцювати в мокрих липких трусах, єдиний голий серед тих людей. І це всіх звеселило, всі пішли й собі в танок і танцювали всіма можливими способами: по-сучасному і по-старомодньому, один тільки Сиротюк сидів, скоцюрбившись біля вогню, і дивився засклілими очима на вогонь, який палахкотів серед ночі, лизав паліччя та хмиз, хрумав їх та поїдав, — у тій ночі одному лише Сиротюку було холодно і самотньо, і він видзвонював зубами, а губи його були сині, хоч вогнище кидало на нього жовті виграви: маленький, скулений, забутий усіма Сиротюк, на якого в цей момент ніхто не звертав уваги, бо тут, у приміському лісі, всі раптом забули про літа свої і поважність, про те, хто чим був, малим чи великим, чи так собі — всі залюбки повернулись у час, коли всі однакові і нічим одне від одного не різнилися, хіба що один був здібний, а другий тупіший, один одержував п’ятірки, а другий — трійки. Отож вони забули про скуленого біля вогню Сиротюка і, наче бджоли біля матки, кружляли довкола мого напівголого брата, який світив до всіх такою милою, доброю й привабливою усмішкою, що кожен несамохіть відчував: раз він тут, цей чоловік, все в світі чудово!