Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Інтересно, правда, пацанок? І мені це тоже інтересно. По-моєму у нього шарики за роліки завертуюца. Дур у голову ударила, нє? Хоч, я тобі газетку покажу, де мої задачки напечатано. Знаїш, шо я чемпіон України по заочной ігрє в шашки?

— Знаю, — сказав я, невідривно дивлячись на повні жаху очі Івана Касперовича. — Ви вже мені про це говорили…

— Нє, я тобі це покажу, — Ковальчук витяг затріпану газетку, любовно розгорнув її, і його обличчя щасливо засяяло. — Глянь! Шо тут написано?

— Георгій Ковальчук, — прочитав я,

— Отож-то, — щасливо засміявся інвалід. — Знай, з ким діло імєїш. Колись воспомінанія про мене писать будеш і хвалиться, шо знав мене. Це тобі Жора Ковальчук каже, а не дєрмо собаче…

Квартира № 3 була Ващуків. Розташована під нами, на першому поверсі. Вхід до неї під сходами галереї: дві кімнатки і манюпусенька кухонька, а жили там стара Ващучка, висока, худа, аж чорна на обличчя, і двоє дітей: хлопець із вирячкуватими очима та великим на шиї борлаком і надзвичайно гарненька дівчинка Стася, ніжна, тиха, з чудовими очима, завжди ошатненько вдягнена, і це тим більше було дивно, бо сама Ващучка ходила в сірих лахах, а хлопець Віктор теж тягав на собі недоноски, був брудний, непричесаний і в подертих парусинових туфлях. Пізніше повернулася до них друга дочка Ващучки, божевільна Зіна. Мати моя казала, що це родина непорядна, бо всі діти у Ващучки від різних батьків, і щоб я з ними не знався, бо у Віктора Ващука у школі часом знаходять блохи і що його за це часто й зі школи проганяють. Диво, правда, було не в тому, а в дивовижному контрасті між Віктором і Стасею, як і в тому, що в Стасі бліх ніколи не знаходили й зі школи не проганяли — було б це дивно для такої чистюлі, вимитої, охайно зачісаної, випрасуваної, у бездоганно підігнаній шкільній формі з накрохмаленим хвартушком, круглої відмінниці, яка ніколи не мала в табелі жодної четвірки, ніколи не пустувала, навіть не сміялася, схожої на чудової роботи порцелянову ляльку. Я вчився зі Стасею в одному класі; Віктор — старший на кілька років, залишався двічі на другий рік, отож ішов тільки класом вище нас. Стася ніколи в дворі не гуляла, з іншими дітьми не зналась, а, прийшовши додому, до вечора, а в неділю і зранку, вчилась, у класі сиділа тихусінька, як мишка, й уважно все слухала від учительок, а коли її викликали, то виструнчувалася, проказувала урок дзвінким голосочком, притому так, що на завмерлому личку, чудовому, як у ляльки, ворушилися тільки рожеві вуста і блискали перлово-чисті зубки, а все інше лишалося незворушне, і ніколи не бувало жодного запитання, на яке б вона не відповіла. В домі нишком казали, що Віктор, до всього, ще й кишеньковий злодій, що він шастає по трамваях, але поки що його ніхто не зловив. Одне ми тільки знали, що сестру свою він люто ненавидів і вряди-годи на нього нападав сказ; без будь-якої причини, дико заревівши, він нападав на закляклу біля підручників дівчинку і, хриплячи й завиваючи, бив її, рвучи на ній одежу. Стася тоді якось тонко, як поранене звіреня, вищала, і той вискіт був такий пронизливий, що його, мабуть, було чутно в кожному кутикові дому, а що це траплялося саме тоді, коли Ващучка мела мітлою вулиці, загорнута у клубінь куряви, яку сама й здіймала (ніби автомат з мітлою, нічого не бачила й не чула), то сусіди, хто був ближче, кидалися до них у квартиру, найчастіше це робив євангеліст Сухар, котрий на роботу не ходив: чи був для того застарий, чи заробляв домашнім столярством, або й Іван Касперович, якщо ще залишався вдома, хапали роз’ятреного Віктора Ващука, в якого вже біля рота збивалася піна, а очі витрішкувалися так, що майже вилазили з орбіт, і викидали його надвір, де він падав на землю й бився в конвульсіях, рвучи пальцями траву й риючи землю, поки не затихав; тоді зводився, дико озирався навколо й кидався навтьоки; а євангеліст Сухар брав Стасю, що тяжко ридала, вряди-годи пронизливо повискуючи, на руки й ніс її до себе в сарайчик, де садив собі на коліна, витирав їй сльози з обличчя великими, грубими, спрацьованими руками і тихо щось до неї промовляв, аж поки вона в його руках заспокоювалася. Тоді садив її на зробленого ним-таки ослінця й починав стругати рубанком дошку, щось до дівчинки проказуючи, власне, оповідав (якось я підслухав це) історію про муки і страждання Ісуса Христа, і дівчинка слухала цю історію, вряди-годи здригаючись від спазм, які бувають після плачу; чудові її очі сяяли якимсь дивним вогнем.

— Ти, крихітко, моя, — свята, на тебе молитися тра, — казав євангеліст Сухар, — знай, що таких, як ти, Бог любить і бачить! Благословенний же, хто йде у Господнє ім’я. Молись, дитино, Господові, і все, що попросиш у нього з вірою, — одержиш!