Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Я думав, чи діставати дівчаткам «випивон», чи це вже занадто. Зрештою, коли вони всі підіп’ють і заведуть п’яні балачки, я міг би спуститися у льох і націдити таткового яблучного, якого вже там, правда, мала здача, але вирішив цього не робити, і то не тому, що хотів їх уберегти, а з резонів особистих: хотів уберегти себе. Річ у тім, що я те вино пробував, бажаючи перевірити, чи й воно на мене так діятиме, як на татка, але вирвав те вино разом із рештками нікчемної їжі, яку десь там колись лемезнув.

Мама оповідала, який це великий клопіт звалився на її голову, відколи забрала бабу Ганю, дядько Володя при цьому сидів з примруженими очима, татко знову наливав чарки, бурмочучи: «Давай не будемо слухати бабів!» — баба Ганя ніби не чула, що про неї мова, вона все ще їла, накладаючи на тарілку нового й нового їства, а бабця сиділа коло своєї тарілочки, на яку було покладено дві картоплини, півкотлетки і ложку бігусу, щось там у цій їжі колупала, очевидно, бажаючи, щоб її порівнювали з бабою Ганею й переконалися, як мало вона їсть. А що на неї уваги ніхто не звертав, сказала:

— Я можу цілий день не їсти, і мені не хочеться!

Але саме в цей час чоловіки випивали, мама побігла по хліб, якого старша дівчинка принесла увіч мало, молодша дівчинка їла також з апетитом, а старша про щось шепталася із середульшою; отже, бабчину фразу почув тільки я й оцінив її належно, бо все, що поклала мені мама на тарілку, виглядало для мене цілком неапетитно — я пив тільки ситро, і воно мені смакувало, бо ситро я любив.

— Слухай, Володю, — спитала бабця так, ніби дядько Володя недочував, — а де ти робиш?

— Це коли б я, бабцю, сказав, де роблю, то ви нічо й не пойняли б, — сказав дядько Володя і показав міцні білі зуби.

— За дурну мене вважаєш, чи як? — спитала, трохи спохмурнівши, бабця.

— Нє, просто в мене така неінтересна робота, — сказав дядько Володя. — Але на хліб заробляю і трошки на масло до хліба, — він знову показав зуби.

Бабця значуще подивилася на мене, відповідь дядька Володі ніби й потверджувала, що він махлер.

— Папка в панфюмерном магазінє работаєт, — сказала старша дівчинка, і середульша аж ахнула й затрусилася зо сміху. Дядько Володя знову зробив дочці застережне лице.

— Ви уже покушалі, дєвочкі? — спитав він турботливо. — Тада бірітє мальчіка і ідітє іграца.

Дівчатка з готовністю зіскочили зі стільців, а я отерп — за столом усе-таки відчувався в безпеці. Мама йшла до столу із хлібницею, вщерть наповненою хлібом.

— Куди це ви? — спитала. — Ану, сідайте ще поїжте.

— Ми уже сити, тьоть, — сказала старша дівчинка. — Папка нас одпустіл.

— Хай ідуть, хай ідуть, — махнув рукою дядько Володя, він знову розказував татку про дачку і яблуні й шкодував, що яблука в нього пізні, а так би він їм цілу машину їх притарабанив.

— Було б незле, — сказав татко, — я б вина накрутив. Але нічого, мені й своїх вистача.

— А я от яблучного вина не переносю — жолудок у мене буриться, — сказав дядько Володя. — Мені лучче водочка, казьонка чи сам-жене, не імєєт значенія…

— Мальчик, пашлі, — смикнула мене старша дівчинка, а молодша подивилася так, що я не знав, де дітися і що діяти. Але старша цупко тримала мене за руку, середульша схопила за другу, й поволокли мене від столу, я тільки встиг почути замиловане дядька Володі:

— Уже мої дєвочки з вашим Вітьою подружилися. Хай іграюца.

— Він не Вітя, а Толик, — поправила мама.

— На самом дєлє? А я весь час думав, шо Вітя.

— Хочешь, скажем, гдє наш папка работаєт? — спитала старша.

— Де? — поцікавився я, бо таємниця є таємниця, а цієї в нашій родині ще й не розгадали.

— Поклянісь, шо нікому нікада не скажеш! — наказала старша.

— Хай мене грім поб’є! — сказав я.

— Єщо!

— Хай я у землю провалюся!

— Жри землю!

Але землі я «жерти» не захотів. Чого б це я їв землю, коли вона така брудна, та й не повинен я в усьому піддаватися.

— Нє, — сказав я твердо. — Там мікроби.

— Сам ти мікроб, — сказала старша. — Может, накормім єго, а, Лєнка?

— Не нужно, — мовила та розважно. — Он убежит к Таньке.

— Тада не скажем, гдє работаєт папка.

Я розсердився: надто вони мною шарпали. Може, й справді, вирватися од них і побігти до Таньки, яка знову гойдається, принаймні рип гойдалки чутно аж сюди.

— Папка наш гамнавозом работаєт, — спокійно сказала середульша. — Шофером на машинє.

Вони не покотилися сміхом, коли б жартували, але дивилися на мене з інтересом: чекали, як я зреагую. Але я повірив, отим працювати дядьку Володі якось личило.