Валерій Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Баба Ганя почала плакати. Вона плакала якось дивно, поскулюючи й завиваючи, пирхала, сякалася, ніби в трубу дула, і щось приказувала, слів її я розібрати не міг.

Бабця в своєму дворі цвіла.

— Це що, вони сваряться? — спитала.

Я промовчав: не хотів, щоб вона втручалась у наші сімейні діла.

— Зайди до мене, — сказала бабця, — щось тобі хочу сказать.

Я повагався — це було нечувано, щоб бабця запрошувала до себе: може, хотіла щось розпитати? Загалом, я заходив до неї і без запрошень, бабця мене ніколи не проганяла. Інколи й дешеву карамельку совала в руку, але затишку в її кімнатах не відчував. Це були чужі для мене кімнати, й, побувши трохи, незвідь-чому відчував наглу потребу їх найшвидше покинути — якось вона вміла від себе віднаджувати. Через це в моїй пам’яті бабчині кімнати залишилися ніби чужа республіка, куди мені, однак, був доступ.

Бабця й справді хотіла вчинити мені допит.

— То що, баба Ганя й справді лежача? — спитала вона, бо й сама не потикалася в нашу половину, відколи заштовхнули туди через вікно бабу Ганю.

— Нє, вона встає і трохи ходить.

— То чого ж треба було перти її через увесь двір і совати у вікно? — з нещадною логікою спитала вона, при цьому відсунула шухляду стола і щось там шукала.

Я цього не знав і сам, тому й промовчав. Подумки ж вирішив, що мама, можливо, вирішила: все одно платить п’яницям, то хай по-справжньому потрудяться, а може, хотіла продемонструвати світові, яка баба насправді важко хвора. Але це тільки мої здогадки, достеменно я про це нічого не знав.

— Вона буде справлятись у хаті? — спитала з надмірною відвертістю бабця, вручаючи мені м’ятну цукерку в потертій обгортці, ніби ці дві речі — те, що питала, й цукерка — були поєднані. Саме тому я від цукерки відмовився. Бабця здивувалася.

— Це в тебе і до цукерок та бабера апетит відбила, — сказала спокійно, розгорнула папірця і кинула карамельку собі до рота. Я ковтнув слину.

— І довго вона у нас пробуде?

— Не знаю, — мовив я неохоче. — Має приїхати дядько Володя з Одеси.

Новина бабцю потрясла: здається, це було єдине, чого вона не відала. Цукерка віддимала її запалу щоку, а очі засвітилися:

— Що ти кажеш! І він її забере? — спитала натхненно.

Я здвигнув плечима: мама глибоко сумнівалася, що так станеться, але її брат і справді дзвонив — він таки приїде.

— Коли б не хотів її забирати, — гарячково міркувала бабця, — нащо йому приїжджати? По-моєму, він не дуже любить оббивати наші пороги?..

Бабця мала рацію: ані баба Ганя, ані мамин брат Володя в нас не бували ні разу, принаймні за моєї пам’яті.

— Приїде на своїй машині, — байдуже сказав я, знаючи, як уразити бабцю.

— В нього є своя машина? — аж підскочила та на ослінці і ледве не ковтнула свою, а власне, мою цукерку. — О, тоді він її просто забере. Це ще здорова бабура. Коли вона змогла приїхати в грузовику, то в легковій поїде, як по маслі, хе-хе!

Але мама з татком глибоко сумнівалися, щоб дядько Володя бабу Ганю до себе забрав.

— Вона ж прописана в нього! — сказала бабця. — За неї він зайву площу одхватив, тепер нехай возяється… Одного боюся, — бабця замовкла й почала з чвакотом смоктати цукерку. — Еге ж… татко твій надто поступливий. Це коли б твій татко настояв!

Смішно слухати: щоб татко та й настояв! Татко мій ніколи нічого не настоював, бо хоч мама й побоювалася, що він її колись вижене, але все робилося в нас у домі, як скаже таки вона, мама.

— Твій татко — шмата! — сказала бабця, сердито поблискуючи оченятами. — Коли б була на його місці, то я цю баберу — в шию, в шию! Чого це ми повинні її глядіти? Та вона ж сюди приїхати не бажала, така пані! Пані вчительша! — єхидно перекривила бабця. — Та вона ж твоїй мамі ні рублика, ні картоплини не передала, та й навіть, коли ти народився, не приїхала. На похорони твого діда й баби, коли вони, пухом їм земля, загинули, не приїхала — боялася жир розтрусить. А хіба не виперла вона з дому твою маму ще після сьомого класу і ні рубля їй не прислала, ні картоплиночки. Коли б не татко, то була б твоя мама, як ті шлюхи з бур’янів. І не приїздила до неї — важко було тушу пересувати… Не думай, що вона добренька ота баба Ганя. Порозганяла дітей з села по містах, а сама шлялася..

Я все це слухав спокійно, бо це була правда. Ці речі переповідала не тільки бабця, але й, часом, моя мама. Баба Ганя, поки була здорова, відверто нами нехтувала, через це, коли я вперше її побачив — це вже тепер, коли її заштовхали з канапкою в наше вікно, то в мене волосся на голові заворушилося: переді мною постала гора, і треба було б п’ять таких мізерних, як я, щоб обхопити її довкруж. Треба було чотири таких, як я, щоб стали ці чотири на плечі один одному, і тільки верхній дістав би її лоба. Баба Ганя дивилася на мене здоровенними баньками і раптом спитала в мами: