Барбара Космовська - Буба

— Справді? — у Мілошевих очах теж сходило сонце. — Справді? — перепитав він знову й засоромився. — А я вже подумав… Як побачив вас на цій лавці…

— Шкода, що я тебе не побачила. Не було б цієї дурнуватої ситуації й жахливої неділі…

— Що тобі сказати! — пригадав він собі власні страждання. — Цілу неділю я писав тобі листа. Такого, розумієш, «бувай здорова, моя мила».

— Сподіваюся, ти мені його не надішлеш? — Буба уважно дивилася на повеселілого Мілоша.

— Усе, що там написано, така сама неправда, як і твоє побачення, — полегшено зітхнув той і, недовго думаючи, поцілував Бубині вуста. А дівчина зробила висновок, що коли люди цілуються, то взагалі не думають. Або їхні думки зовсім не такі, як завжди.

У піцерії справді було напівпорожньо, проте Буба замалим не сіла на коліна Каськи із другого класу, така була засліплена щастям і коханням.

Дідусь сновигав помешканням похмурий і невтішний. За будь-якої нагоди він намагався продемонструвати свою в’їдливість. Принаймні так стверджувала мати.

— Ти хіба що із собакою говориш по-людськи, — буркотіла вона на старенького, стрічаючи його в передпокої, тобто на нейтральній території, де діяв пакт про ненапад.

— Зате ти взагалі з нами перестала спілкуватися, — дідусь уживав форму множини, натякаючи на союзників. — Навіть посваритися зі мною вже не можеш. Зовсім, як Олька, — капризував він, наче мала дитина.

— Як це не можу? — обурювалася мама. — Я намагаюся, просто мені часу бракує, — і вона зникала у дверях своєї кімнати, а про її присутність свідчило хіба що стукотіння по клавіатурі комп’ютера.

— Ну чого вона так гатить по цих клавішах. Ніхто й так не читатиме біографію якоїсь дурнуватої Астріди! — скаржився дід Бубі, єдиній, крім собаки, істоті, яка усвідомлювала, наскільки нестерпним є життя нормальної людини на Звіринецькій.

— Пан Коцютек точно прочитає, — заявила Буба тоном всезнайки.

— Отой шпиг? — пожвавився старий. — Не думаю, — озвався він, подумавши. — Він читає хіба що доноси або кримінальну хроніку, де розповідається про розтрати. «Адзе я не перезиватиму метафізичних космарів Астріди як-там-її-прізвисце», — задоволено передражнив пан Генрик сусіду.

Інформацію про те, що Астріда для пана Коцютека зовсім не «як-там-її-прізвисце», Буба залишила собі, а дідові запропонувала перекинутися в карти.

— От за це я тебе й люблю, — похвалив її старенький. — Сподіваюся, що ти як слід обдумуєш розіграші й читаєш книжки, що я залишив тобі на столі, — переконано заявив він, вістуючи з бубнової дами.

— Звісно, дідусю, — Буба радісно підсунула йому винову кралю, і вийшла дев’ятка. У руці дівчина переможно стискала двійку.

— Залишилося всього два тижні! — пан Генрик не приховував збудження.

— От-от, — невесело зітхнула Буба, наче читаючи його думки. — Через два тижні будеш свідком моєї поразки, та ще й за власним бажанням. Цей турнір — то немудра ідея, діду.

— Усі мої ідеї завжди мудрі. А крім того, — розсудливо закінчив дідусь, — ти їдеш туди по досвід, а не по лаври переможця!

— А мені по лаври й не треба їздити, — нескромно похвалилася Буба, завдаючи старому остаточного удару трефовою двійкою й забираючи всі його старанно пораховані монетки по двадцять грошів.

Щовечора батько повертався з роботи чимраз сумніший. Буба занепокоєно помітила, що кожного разу, як тато сідав дивитися телевізор, на столі негайно з’являлася чарка коньяку. Причому вона була завжди повна, незважаючи на те, що тато постійно її пригублював. Так він гаяв час до маминого повернення й найчастіше поринав у дрімоту, не даючи решті подивитися якусь передачу.

— Павел поводиться так, мовби наш обов’язок — дивитися й слухати виключно його! — нарікав дідусь, то стишуючи, то підсилюючи гучність. Батько хропів професійно й чітко.

— Оце-то дикція! — захоплено казала Буба, намагаючись втишити тата, легенько посвистуючи.

— Ти чого свистиш, доню? — сердилася мама щоразу, коли бачила на дивані безвладне чоловікове тіло. — Так негарно. А ви, тату, могли б увімкнути й тихіше ваш ящик.

— Краще ти забери свого хропуна! — вимагав дідусь, хапаючи пульт.

— У цьому домі все важче витримати. Я не можу працювати в такому галасі, — скаржилася вона, розштовхуючи чоловіка.

— Маєш рацію! — не залишався в боргу дід. — Купи йому якийсь апарат, щоб він не хропів так голосно. Я бачив в одній телепередачі. Бо ми з Бубою вже взагалі нічого не чуємо, — дід перекрикував і батька, і телевізор. — Якщо так піде й далі, нам залишаться хіба що програми для глухонімих.