Барбара Космовська - Буба

Смуток супроводжував дівчину протягом кількох останніх годин, які вона провела на балконі, виглядаючи в бінокль не птахів, а Мілоша. Уперше Мілош не з’явився в їхньому місці, де вони спостерігали за птахами. Ба! Він узагалі не прийшов і до того ж нічого їй не пояснив. — Завжди щось стається вперше… — думала Буба, намагаючись якось себе розрадити, але їй це явно не вдавалось.

— Пиши, — терпляче повторив дідусь Генрик, підсовуючи їй бланк.

— Заява, — прочитала Буба й запитально глянула на старого. — Що це ми заявляємо?

— Це ти заявляєш, — заперечив дідусь. — Та пиши, нарешті, — він нетерпляче тупцяв на місці.

— Який турнір? — спитала вона, глянувши на аркуш.

— Та яка тобі різниця. Турнір — і все! — діда дратувала Бубина допитливість. — Ти пиши, а не розпитуй, — нагадав він.

їй було, зрештою, однаковісінько. Машинально записала свої дані, дивуючись, що вона у свої шістнадцять років (дідусь постійно підкреслював, що це чудовий вік) поводиться нині, як дружина пана Місьорка, яка з біноклем у руках стримить на балконі, визираючи, чи її чоловік пліткує з іншими неробами на подвір’ї. Дійшла висновку, що її прізвище, начебто цілком польське, звучить жахливо (певне, тому мені підсвідомо хотілося змінити його на «Бродзевич», подумала дівчина). Нарешті погодилася заплатити вартість чогось там і забронювала номер у готелі в Сопоті. Вона пережила вже стільки химерних дідових ідей, що зараз могла б спокійно записатися до армії.

— Готово, — буркнула Буба, підсовуючи дідові аркуш, списаний її недбалим почерком.

— Спасибі, — голос дідуся відразу став офіційним. І лише вираз обличчя, з яким він переконував її, що мудрі птахи завжди повертаються до своїх гнізд, свідчив про особливе ставлення старого до орнітології взагалі, і до Буби зокрема.

Наступного дня вранці Буба віддала дідові свою «яєшеньку», батькові — тости, і не випила молоко. Це лише умовно можна було вважати жертвою з її боку, бо цього ранку їй зовсім не хотілося їсти. Їй треба було якомога швидше побачитися з Мілошем. І хоча Буба вийшла з дому раніше, щоб не проґавити в натовпі його зелену куртку, і йшла повільніше, ніж зазвичай, аби він міг розгледіти її серед кольорових шапочок і беретів, то до ліцею дійшла сама-самісінька. Побачила його лише після дзвінка, коли по чався урок малювання. На Бубин подив, Мілош поводився так, наче її в класі взагалі не було. Дівчина перестала дивитися в його бік і намагалася зосередитися на роботі, яка вимагала принаймні розрізнення основних кольорів.

— Блакитне дерево? — здивувалася Віковічна (названа так на пам'ять про незмінну хімічну завивку, яка на думку ліцеїстів, була найстарішою завивкою в історії перукарського мистецтва).

— А воно блакитне? — Буба здивувалася не менше, ніж учителька, яка пильно глянула на неї.

— Зате небо, здається, зелене, — делікатно продовжувала Віковічна.

— Справді, — погодилася Буба, — небо дійсно занадто зелене! — перелякано вигукнула вона, і вчителька до кінця уроку не зводила з дівчини проникливого погляду.

Миючи після дзвоника пензлі, Буба помітила, як Мілош не поспішав здавати малюнок. Потім занадто довго витирав парту й нарешті, змився, як зелена акварель з Бубиних пальців.

Після уроків вона швидше, ніж завжди, вибігла з ліцею, але Мілоша вже не було. Ані на стадіоні, ані під каштаном, ані біля воріт, де збиралися зграйки сірих горобців, що полювали на рештки учнівських сніданків.

Зате за ворітьми, у гущавині бузку, на так званій «лавочці курців» Буба помітила знайому куртку із сірим капюшоном.

— Агата? — перепитала вона, підходячи ближче.

Агата сиділа з утомленим обличчям і дивилася на цигарку, що була в її руці. Бубина присутність не змусила її навіть підвести голову.

— Ти куриш? — Буба ділила людей на тих, кому куріння підходить, і на тих, хто в жодному разі не повинен цього робити. Агаті нізащо не варто було курити, тому в Бубиному голосі забриніла гірка нотка.

— Не знаю, — тихо озвалася Агата, — пробувала кілька разів, але не вийшло.

Здавалося, Агату пригнічувала відсутність у неї такого вміння.

— Дай спокій! — Буба сіла поряд. — Тобі проблем мало? Напевне вистачить тих, що вже є, — докинула вона змученим голосом.

— Ти вже говориш, як я, — терпко усміхнулася Агата. — Але проблеми в нас досить різні. І я б охоче помінялася ними з тобою.

— А я навпаки, — запевнила Буба, упевнена, що не може бути нічого гіршого, ніж стати непомітною для очей орнітолога.