Барбара Космовська - Буба

— О Боже! — у материному вигуку вчувалася священна тривога, бо вона саме пригадала, як її чоловік дурнуватими питаннями зіпсував минулорічні ксьондзові відвідини. — Павла доведеться зачинити в Бубиній кімнаті.

— Мене відправляють у вигнання? — батько, як завжди, повернувся зарано. — А чого це мене зачинять? Що такого накоїв маленький Павлик? — намагався він жалітися, сюсюкаючи, як дитина.

Цим він лише розгнівав матір.

— Припини блазнювати! Сьогодні прийде ксьондз, і буде краще, якщо ми вдаватимемо, ніби тебе немає вдома.

— Ксьондз? — батькові засяяли очі й він радісно потер руки. — Це просто чудово! Я давно ні з ким не гомонів про вплив догм на людське життя.

— То й нині не погомониш, — мати за звичкою відразу досягла критичного нервового стану. Вона схопила батька за светр, немовби вирішила, що надійшла слушна хвилина, щоб светр та його власник опинилися в Бубиній кімнаті.

— А чому до мене? — запротестувала Буба.

Вона не терпіла, коли хтось із батьків удирався на її територію. Бо їм не вдавалося побувати в неї без спроби понишпорити в доньчиних речах, зошитах і нотатках. А Буба понад усе ненавиділа якраз такі обшуки.

— До мене теж не можна, — попередив дід. — Востаннє, коли Павел сховався в мене від цієї рудої Марисиної подруги, то засвинячив усе ліжко, лузаючи насіння. Я не міг на цьому заснути! — дідусева скарга, хоча й запізніла, пролунала драматично.

— Це було півроку тому, принцесо на горошині! — намагався злегковажити проблему батько.

— Тільки не «принцесо»! Я не твоя дружина! — захищався дідусь.

— А що, це я принцеса? — пирхнула мати, і суперечка поточилася в іншому напрямку.

У розпалі дискусії ніхто вже й не пригадував, із чого все почалося. І якби зі сходів не долинув металічний звук дзвіночків, якби на порозі кімнати не з’явилася Бартошова, котра квапливо тягнула все необхідне для коляди, якби, нарешті, не її застережливе сичання, з’ясуванню стосунків не було б кінця.

Ізолювати батька не вдалося. Мати пританцьовувала біля ксьондза, ніби той був, щонайменше, видавцем її найслабших романів. Щомиті кидала гнівні погляди в бік покірного й неприродно тихого чоловіка. Не давала й слова нікому вимовити. Так зарапортувалася, що коли ксьондз запитав Бубу, скільки їй років, мати чемненько вклонившись, відповіла: шістнадцять. Навіть ксьондз не зміг стримати посмішки. Усе відбувалося за планом, хоча коляда все більше нагадувала Бубі телешоу «Хто першим відповість». І в цьому шоу, крім матері й ксьондза, який починав уникати запитань, ні в кого більше не було шансів висловитися.

— А я вас знаю, — несміливо озвався до тата ксьондз. — По телевізору бачив. У програмі, де ви так гарно, так по-божому з людьми розмовляли. Я подумав, що й сам хотів би мати такий талант. Шкода, що ви пішли на телебачення. З вас би був непоганий служитель Господа, — зітхнув ксьондз, і в його голосі вчувалася нотка професійної заздрості. Цим зітханням він надовго закрив матері рота.

— А ти ще хотіла мене ізолювати! — тріумфував батько, насолоджуючись тим, що уявив себе на єпископському троні, зодягненого в пурпурові шати.

Мати не реагувала на зачіпки, але болісно переживала все це непорозуміння. Бо як іще можна назвати несправедливість, що виявилася у фатальній ксьондзовій помилці, котрий не відрізнив атеїста від істинно віруючого? Вона вирішила обговорити цю проблему із ксьондзом Кореком. Бо не можна дозволити, щоб Павел, найбільший грішник в їхній околиці, довіку дивився на неї, як янгол на дідька. Це ще треба обміркувати, думала мати, намагаючись не помічати іронічних усмішечок над власною головою.

— Давно ми у вас не бували, — Маньчакова роззиралася передпокоєм, мовби вперше переступила поріг цього дому.

Дідусь вибіг до гостей із запалом жеребця. Він обожнював нові втілення пані Віолетти, а вона, неначе здогадуючись про це, ніколи ще його не розчарувала.

— Ха! — радісно вигукнув він. — Сьогодні нас уже відвідав дехто, вбраний майже як ви.

— Це неможливо, — почасти слушно заперечила Маньчакова. — Любий, ти коли-небудь бачив, щоб хтось одягся так, як я?

— Ні. Такого не може бути, — серйозно запевнив Маньчак.

— А от і може! — не поступався дідусь. — Він тут був! Теж у такій широчезній сукні. Ну, може трошечки вужчій, і з білим мереживом, і навіть ця ганчірочка причеплена у вас схоже. Хіба що без стрічки, — уточнив він. — І, певна річ, без капелюшка. Якби ви прийшли раніше, я б подумав, що ви з колядою, — продовжував дідусь, не звертаючи уваги на розпачливі німі протести Буби й доньки.