Валерiй Шевчук - Дiм на горi

— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.

— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?…

Неоніла всміхнулася.

— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.

— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.

— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.

— Так зразу?

— Виходить, що зразу.

— Ой, ці скоротічні шлюби!

— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м'яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.

— Дай вам боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?

— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.

— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.

— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.

— Та й сорому в тому нема.

— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!

Він підіймався в цей час по сходах ганку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.

Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі. Хлопець повернув до неї обличчя.

— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.

— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ганку й покурити: світ тоді такий умиротворений!

— Вже прагнеш умиротвореності?

— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дам на горі.

— Чому ж не приїхав раніше?

— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.

— Готуєш себе до якоїсь роботи? Повернувся до неї і засвітив усмішкою:

— Чому ти так подумала?

— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки…

— Чому дід Iван не жив у цьому домі? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б місця і йому, і його дружині.

— Цей дім — жіноче царство, — просто сказала Галя. — Він же хотів збудувати царство своє. Навідаєш Марію Яківну?

— Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.

— Як тебе зустріла Неоніла?

— Ми завтра подаємо заяву на одруження.

— Ну, та я тебе вітаю!

— Це все має відбутися тихо, мамо. Зовсім тихо!

— Щодо нас, то в тебе тільки й родичів, що я, Оксана й Марія Яківна. Що ж до неї…

— Там усе буде, як треба, — сказав він і випустив такий клубень диму, що той заголубів навіть у темряві.

Вони сиділи й мовчали. I відчули, раптом, що то було дивне й химерне непорозуміння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Відчув він, що, коли б не було тут оцієї жінки, котра може вгадати його думки із натяку, білої оцієї королеви з її палацом і теплою всмішкою, загубився б він навіки на несходимих своїх шляхах. "Добра мати й добра дружина, — подумав він, — ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому. Батько зустрічає, а мати пригріває, коли ж нема батька, дім отній — вона!" Гадя думала щось подібне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина єства її і тіла її. Не могла не відчувати його як себе, бо й був він частиною її. Те чуже й навіяне, незнайомі пласти, нарощені на ньому, розпадалися перед нею, як кожушки каштанів. Золототілий хлопчик прийшов раптом із ночі і сів отут, біля її ніг. Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист. Прилетів до неї, як прилітає до дітей жар-птиця, і вежа не могла не віддарувати йому ласкою. Сиділа коло нього, і йшло від неї до нього тепло. Знала: він прийме його, як приймав колись із її грудей молоко. I хоч йому вже двадцять сім років, він так само для неї той, кого треба нагодувати.

— Я мамо, — сказав він сокровенна, — почну відзавтра читати книжки, які є в нашій бібліотеці. Вже зараз маю в собі особливе наповнення… Не знаю, що в мене із того вийде, але, мені здається, чекає мене попереду велика радість."