Валерiй Шевчук - Дiм на горi

— Вибачте, Олександре Панасівно, — сказав він, і вона вразилася, як тихо й гарно засвітилися його очі. — Чи не будете ви проти, коли я заберу у вас дочку?

Вона не встигла нічого відповісти, бо вони, і дочка, і цей пришелець, знову з'єдналися поглядами. Тоді повернувся він до дверей, а дочка її покірно встала, щоб покірно піти за ним — було це так само, як і тоді, коли він водив її дертися разом із ним по крутосхилах. Олександра Панасівна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець повернувся в дверях і приязно попрощав її, тож змушена вона була тільки й відповісти на його прощання.

— Я, може, затримаюся, — сказала на відході дочка, і мати раптом усвідомила, що зовсім не знає цієї дівчини — зовсім вже легко й просто покидає вона її хату. Була це вже не її дівчина, а чиясь, і той, чия вона була, вже виходив, переступаючи поріг. Переступила так само поріг і дочка, — тихий смуток ліг на серце Олександрі Панасівни, адже покидала її хату остання дитина. Глуха тиша задзвеніла раптом навколо неї, коли заплеснулися за тими двома двері, і сльози непрошено бризнули на обличчя — все це так раптово відбулося! Сіла на стілець, який приготувала для гостя, і здивовано роздивилася по хаті. Була та порожня, і сиділа коло Олександри Панасівни на такому ж стільці, як і в неї, така ж жінка, як і вона, позіхала в рукав і мала зморщене обличчя, а очі напівпригашені — і звалася та жінка Самота.

Вони стояли на залитому місяцем березі, бо ще й досі не надивилися одне на одного; вже не співали дівчата і не бовваніла наподалець, обійнявшись, закохана пара. Не плив і човен із силуетами, і не пливли тіні через міст — були вони самі на тому березі, побіля них гравсь у воді й безгучно плескався місяць, а зорі густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами — дивно й сумно їм було дивитися у вічі одне одному, зорі кільчилися й кришилися вже в їхніх очах. Отже кожне око їхнє — це було небо й небо, сполучене в одне; все відбувалось у тих небах, як у інших, макроскопічних, все сполучалося і так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутніми струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собі — за плечима в кожного стояла Самотність, довга на багато років, і вони мимохіть озиралися на неї" надто довго із нею жили.

— Чому ти не писав? — з мукою в голосі спитала Неоніла.

— Хіба нам щось перешкоджає?

Тоді вперше старша дочка Олександри Панасівни заплакала. Впустилася тут-таки на траву й губила в ту траву сльози — їх набралося за ці роки хтозна й скільки! Зрошувалася від тих сліз земля, бо це були щирі, а може, й щасливі сльози; вона тут-таки, в його ногах, маліла й маліла, наче розтоплювалася, — треба було їй виплакати той біль, якого накопичилось у грудях цілі соляні гори. Він стояв коло неї, трохи розставивши ноги і заклавши руки в кишені. Не хотів перешкоджати її плачу, адже мала вона на те право, тож терпляче перечікував, доки позбудеться вона своєї туги.

— Чому ти не писав? — знову спитала вона і звела на нього очі.

I побачила вона камінне лице з міцно заплющеними очима, широку, важкувату постать, що потужно стояла на землі. Зрештою, розплющилися його очі, і сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й палахкотіло стільки світла й сили! Побачила його стиснуті вуста і зрозуміла раптом: прийшов він до неї, виступивши з якихось не зовсім збагненних сфер — він завжди відходитиме від неї і зникатиме в тих сферах. В його серці, зрозуміла Неоніла, вона буде тільки гостем, це тільки їй судилося заповнити ним своє серце до решти, їй стало соромно, що вона тратить час, що виставляє перед ним свою знесилу і кволість; вона пізнала під ту хвилю й іншу істину: це він приходитиме з'являти перед нею свою знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася із землі і витерла сльози.

— Я вже перестала була тебе виглядати, — сказала просто. — Зрештою, чи так уже треба віддаватися дитячим обітницям?

Подивилася на нього і раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже побачила його знесилу, ту знесилу, задля якої і сходилися вони докупи.

Тим часом там, на горі, Оксана переступила поріг материної кімнати. На обличчі її застигла рішучість, а губи стали зовсім тонкі, так стиснулися.

Галя сиділа в бабчиному фотелі, тримаючи в руках книжку, а коли рипнули двері, подивилася на дочку з-поза окулярів.

— Я тобі не заваджу? — спитала Оксана, проходячи й сідаючи навпроти.