Валерiй Шевчук - Дiм на горi

I Галя, й Володимир відчули, як у них щось прорвалося; шалений потік, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовільно, і вони забули про всі ваги й противаги, застереження й умовності — тіла їхні спалахнули нагальним вогнем, і в ньому згоріли всі їхні нагальні й невідкладні справи. Галя забула раптом про свій дім на горі, бабцю, намочену звідучора білизну, обід, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув із голови всі шкільні турботи, забувши навіть попередити Олександру Панасівну, щоб приймала замість нього заяви до першого класу. Від тої хвилини, коли вийшов він зі шкільного двору й рушив плече в плече із тією жінкою, образ якої йому вже й спати не давав, мимохіть здобув оту легку забудькуватість, якою відзначаються всі закохані. Бачив тільки сонце, що світило серед безхмарного сьогодні окраю, і ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня віддаватися своїй печалі. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжіло; говорив легко й вільно і не дбав навіть про те. Те саме відчувала й Галя, їй здалося, що в неї голубе не тільки плаття, але й сама вона стала етерна і ясна. Наливалася небом та сонцем, воно світилося в їхніх примружених очах, в душі в неї гуляв теплий, світлий вітер, що розморожував у ній усі затінені кутики, засіваючи їх вічно юним здивуванням. Несподівано для себе вона теж стала словоохітна і, говорячи з ним навперебій, наче хотіла повернути згаяний час.

Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, і їм ледве не зіпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жінка раптом відсторонила його і, всміхаючись, пішла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тоді й запищав прохально, наче прохав йому вибачити.

Вони вийшли на те місце, де ділив Володимир із цвіркунами свою тугу, — він начебто навмисне привів її сюди. Тут, як і всі рази, танцювали над сивими заростями полину білани капустяні, химерно підскакуючи й присідаючи; неподалік журкотіла річка, і плив по ній човном, одягнений у солдатське галіфе і в куфайку, рибалка. Рибалка перевіряв перемета, пропускаючи крізь пальці чорну дротину.

— Зараз він щось зловить, — сказала Галя й додала по-думки: "Нам на щастя!"

Рибалка раптом нагнувся — з води вигулькнув великий срібний головень.

— От бачиші — сказала Галя. — Він таки зловив, а я при тому щось загадала.

Йому захотілося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, і почати його обціловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав із гачка головня, головень махав у його руках хвостом, і від того дзеркально спалахувала його луска.

— Що ж ти загадала?

— Не скажу! — відказала тихенько Галя. — Щось таке велике, як цей світ, і хороше.

Він не допитувався, тільки взяв її руку і сильно стиснув. Вона срібно-лагідно засміялася, аж рибалка повернув до них своє хиже від рибальського щастя лице.

Володимирові стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо співали цвіркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гірко ставало. Він подумав, що все це зайве: полини, метелики й сіре каміння, захотілося йому широкого поля, де вони тільки й бачили б золоту стерню, небо й сонце.

— Пішли звідси! — сказав, і вони пішли вздовж скелястих круч. Хитався під їхніми ногами цмин, бур'яни терлися їм об литки і висипали насіння, і коли зирнув Володимир на Галині ноги, побачив, що вони світяться. "Золотоніжка!" — подумав він захоплено і зирнув на її профіль: тонкий і різьблений, гідний різця найбільшого скульптора. Сонце просвічувало закучерявлені біля чола та скронь волосинки, і від того голова її була оточена чистим та рівним німбом.

— Куди це ми йдемо? — спитала вона.

— А чи я знаю? — засміявся він. — Туди, де небо стовпи підпирають.

Позирнула на нього з легким усміхом. Тоді він узяв її під руку, і вони аж зупинилися — напав на них і ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вітер, якого не буває в серпні.

Старий козопас Iван Шевчук дописав свій п'ятий зошит уранці. Ще тільки світало, коли він вийшов на веранду. Сад і зілля навколо були всипані міріадами іскор, і все від них аж посивіло. Сонце тільки-но зійщло над горою, але промені його ще не доходили сюди. Річка віддалік куталась у прозорий серпанок, а дахи вулиці волого блищали.