Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Він вийшов із двору, покинувши в ньому тліючий недопалок, і раптом пішов під гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволі, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобі йому текли струмки поту, свіжий ранковий вітер дув на нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, — подумав він, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зірки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумі"

Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сідав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'єднується він із тим небом у дивовижний спосіб, ширшав і прояснювався сам, а той краєвид, який розстелявся перед ним тим розлогіше, чим вище він підіймався, все більше його захоплював: задимлені горби, синя річка в клубнях диму чи туману, кущі й дерева, застиглі, наче вирізані несамовитим різьбарем горельєфи. Було важко дивитися на цей передранковий світ і відчувати в серці брилу своєї безнадійної любові. Йому навіть чудно стало, що стоїть ось тут, на скелі, зовсім поруч із сонним будинком, від якого долинає раз у раз півняче кукурікання, — страшно йому стало, що його можуть побачити із тих підсліпуватих і на позір мертвих вікон. Йому навіть здалося, що з них і справді хтось дивиться; боліла йому натомлена нога, піт просихав на чолі, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидів на скелі і тремтів від вогкої прохолоди, якою віяв передранковий легіт: щастя й відчай заполонили його всього.

За Володимиром і справді стежила від будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту ніч сон, приклеїлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горі. Глибока втіха покрила її й піднесла. I чи було то зі сну, чи просто такою сильною видалася їй та ілюзія, зовсім забула стара про ветхі свої літа. Здалося їй, що це й справді повернувся давній час, бо все було так само, як і колись із нею. "Мій тільки, — подумала стара, — не був такий відчайно несмілий. Він прийшов у той ранок і застукав у моє вікно!"

Володимир звівся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його підійти ближче, якийсь голос понуджував підійти до вікна, він навіть знав, до якого, і легко застукати в шибку. Бачив те вікно, вужче за інші, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербіла; в іншому вікні тремтіла від нетерплячки стара, їй аж голова закрутилася від хвилювання, бо й хвилюватися було чого.

Володимир, однак, дійшов тільки до хвіртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежці. Ранок уже до решти вибілив небо, і смерк поволі розтавав, тоншав і прозорішав. Тоді Володимир озирнувся на схід і побачив раптом, як заграла на овиді ясно-малинова смужка. Та гра й те світло сполошили його, і він наче зі сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди і стоїть перед цією хвірткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вікна, і покульгав геть саме в той час, коли Галі приснилися птахи, котрі летіли в червоному небі.

Стара розчаровано зітхнула й подибала до свого ліжка. Лягла й заснула і проспала твердим сном кілька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горі. Тихо засміялася й похитала головою. "Мій таки був сміливіший, — подумала вона гордо. — Зрештою, і мій був… така собі шмата!"

Після того, як приснилися Галі птахи на червоному небі, здобула вона знову давнішню здатність легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввійшла їй у той ранок у серце, і вся вона засвітилася, заясніла — сонячний світанок відбився на денці її очей і незвичайно їх посинив. Галя приміряла всі свої сукні, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очі старої, та аж охнула вражено: ніколи не виглядала її онука так привабливо.

— Хочу піти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий її при-мурець.

Бабця не відповіла, тож пройшла повз неї і начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, відчуття визрілих плодів і їхній запах, важкі й пишні квіти й настрій устояної прохолоди в поєднанні з найяскравішим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, їй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцієї незвичної бадьорості та ясності в голові та тілі, — то було теж прочуття осені, яке пізнав і козопас Iван, вони з сестрою відчували під той час одне й однаково.

Iван уперше застрашився ясності й світла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення і здоров'я. Через це вони й посумували кілька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, і того їхнього суму не поділив із ними ніхто: і Галя, й Марія Яківна були в той ранок надто заклопотані; Галя поспішала спуститися з гори, а Марія Яківна рвала в цей час траву для кіз…