Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Перший день Твардовський пив. Був, як і всі, відгороджений від інших кам'яною стіною, вливав у себе горілку й мед, горлав і сварився, раз навіть вийняв шабельку до якогось заїжджого, але їх розборонили. Панство було не проти побачити цей герць, сміху було б, певне, на всю округу, але кожен мав підстави берегти пана Твардовського. Через це з зайдою завівся пан Гозьський, найкращий герцівник з-поміж волинської шляхти. Заїжджий утратив зброю ледве не відразу й перелякано втік, забувши й про гонор, і про честь уродженого. Пан Гозьський теж добряче кружлянув: він вибрався на ярмарок і зовсім непогано зорудував справи. Тож дозволив собі жарт, який тримав на крайній випадок: шаблею він розпоров зайді штани, коли той тікав, і панство провело невдатного герцівника таким реготом, що Твардовський ледве не виблював. Зі сльозами на очах він поцілував Гозьського, і вони довго після цього пили й оповідали свої пригоди, доки не поснули, обійнявшись, під столом. По них бігали ситі й задоволені щури, але вони дружно прохропли цілу ніч, не поворухнувшись.

Вранці світ для обох став матовий і хиткий; пахло кислим пивом та блювотинням, заспана Ганна вже лаяла служницю, яка шпарко витирала підлогу, — певне, заспали й вони. Твардовський з Гозьським випили пива, і поки в шинкові нікого не було, Твардовський вирішив зірвати стиглий овоч.

— Кажуть, суд не вволив вашого подання, — сказав він, купаючи в пиві рідкі пшеничні вуса.

— Песю маму! — буркнув Гозьський. — То така бестія, прошу пана! Він десь видряпав писану собі даровизну. Те, що моя сестра за його свояком одержала помістя собі, вже, бачте, й розгляду не варте. Запопав мою сестру, і вона склала перед луцьким судом зречення… Песю маму!

— Та-та-та! — ввічливо потакнув Твардовський, його голова вже працювала чітко і злагоджено. — Мої найщиріші співчуття!…

— Що там співчуття! — загорлав пан Гозьський. — Я втратив добрячий кавал маєтку!

— Я попереджав пана, — тихо, але твердо сказав Твардовський. — Зневажили мої перестороги, адже я точно вказав час, коли Шимкович вибирався на лови. Я казав, що це не прості лови, але ваша милість пошкодували вділити мені кілька талярів.

— Мене завів Хрустицький, — буркнув Гозьський. — Приїхав зі своїми яструбами, і ми тоді славно пополювали. Хто ж знав, що та гадюка з ними у змові?

"Гадюку" вмовив утекти пан Твардовський. Гозьський про те ніколи не взнає, бо чинив те не сам. Подивився на Гозьського зі співчуттям і голосно зітхнув.

— Тепер у вас, пане, єдиний вихід, — тонко сказав. Замислився, щоб Гозьський устиг зацікавитись, а тоді поцмокав. Пив пиво, дивлячись перед собою дрібними гудзиками оченят. Гозьський глянув на нього очікувально.

— Еге ж, — сказав Твардовський. — Шимкович — велике зло нашого краю. Коли пан не замислить на нього загладу, то він її замислить на лана. Зрештою, мені не важко дізнатися, куди заховано вашу сестру. О, я ще нічого не знаю, моє діло попередити, і я охоче пана попереджу…

— Цього разу ви не пошкодуєте! — буркнув пан Гозьський.

— I в гадці не маю! — Твардовський знову прицмакнув. — Ваша честь, пане, тяжко ущерблена, і цього не варто попускати, — наблизив до Гозьського веселі округлі очі, і його пшеничний вус смикнувся. — Я ваш вірний слуга й не плескатиму даремно язиком. Але все залежить від вашої похопливості та вправності. Зрештою, вам цього не позичати…

Гозьський слухав. Перед ним зокруглювалися чи вужчали захоплені оченята Твардовського, і він думав, що недаремно захистив його від зайди. Звісно, треба буде щось укинути йому в руку, небагато, щоб не розіпсився, але тра. Пан Гозьський міцно задумався, а Твардовський тягнув смаковите пиво.

Так, другого дня Твардовський, як завжди, тягнув тільки пиво. Під вечір, правда, його знову закутало зеленими сітками, але це йому не шкодило. Був наче велика слухавка, мов дивна черепаха, що приросла до лавки і, як їжу, перепускала через себе слова. Жив, ніби квітка в степу, тремтячи від розкоші; його мозок під цю хвилю й справді ставав мережею, в яку ловилася велика й мала риба. Час торгу ще надійде, хоч і зараз ярмарок кипить покупцями. Тоді в його руку почнуть скрапувати золоті й срібні монети, і він зможе, відвернувшись, задоволене хлюпнути сміхом: часом рибою ставали покупці тієї риби. Тож сидів, оповитий зеленим серпанком, і солодко марив. Заради такої втіхи міг забути й матір рідну — та й світ тоді ставав отакий: була там порожнеча, сухий дзвін і ніщо.

Звягель шаленів. Ще зранку міський майдан був засипаний п'яною ще звідучора шляхтою. Слуги закладали входи до майдану, дехто з панів сам засукував рукава. Тягяи колоди, дошки, столи із шинків. Міщани міцно позачиняли ворота, бо слуги знімали й ворота, без пошанівку вривались у доми й витягували звідти все, що могло служити для загати. Ламали паркани, а довколишні собаки зняли такий гвалт, що здавалося, надходив кінець світу. Всі п'ятеро виходів заклали міцними засіками, пани і їхні слуги гарячково горлали, підганяючи міщан, яких устигли зловити на вулиці чи повитягали з домів. Зрештою, й вони перейнялися святковим настроєм, щедро причастившись від бочки. Твардовський блукав по майдані, похитуючись,порядкував усім Гозьський, та й бики були його.