Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Вуста Долинського розповзлися, показуючи щербаті зуби, а очі стали вузькі.

Пан Твардовський сидів незворушно. Долинський тим часом реготав. Брався за живіт і тицькав пальцем у співтрапезника:

— Я порву собі через вас тельбухи, пане Твардовський! — гукав він фальцетом. — Ні, з вас таки славний вояк і лицар!

Твардовський уже дивився на Долинського зизом.

— Даремно ображаєте, ваша милосте, — сказав він сухо. — На жаль, мене чекають невідкладні справи, а коли б не це… я б і справді не відмовився б доказати панові силу своєї шаблі.

Князь перестав реготати.

— Сподіваюся, не супроти мене, пане? — ошкірився він.

— Чи б зміг я таке подумати? — так само сухо відказав Твардовський. — Я б доказував силу своєї шаблі на ворогах вашої милості…

Долинський підійшов до Твардовського й ляснув його по плечах…

— З вас добрий шляхтич, — сказав миролюбиво. — Я б навіть узяв вас собі за підчашого.

— Була б мені честь, — сказав пан Твардовський, схиляючись. — Але поки що я волію сидіти на власних добрах. Пан Долинський здивовано витріщився.

Коли заводились у Твардовського гроші, його починала змучувати спрага. О, та спрага, вона зведе його колись зі світу! Недаремно покинув він і рідну стріху, лишивши жінку напризволяще — бог дітей їм не дав, — і пішов волочитися.

Тепер, коли виїжджав від Долинського, в його чоботях було вдвоє більше талярів, на які міг купити й два коня, але йому про те думати не хотілося — вже допікала спрага. Недалеко був Звягель, а для спраглого там місце знайдеться завжди. Стара Ганна, що хазяйнувала у корчмі, була запобіглива перед усіма, в кого бряжчало в кишені. Вона побачила світу, пошепки переказували, що не проти вона й повідьмувати, а коли всі співали пісень, і від себе доливала грубого голосу, викликаючи такі веселощі, що хотілося випити вдвоє. Дасть пан Твардовський грошей і слузі, той піде в простішу корчму і теж віддасться тій-таки пристрасті, яка палила слугу не менше, ніж пана. Вони обоє вдосталь наспляться під столами, аж доки не засвистить у кишенях вітер і доки Твардовський знову зачухає голову, думаючи про завтрашній день. Але він не страшився завтрього — знав, що завжди потрібний там чи тут і таки заробить; — хоч і пив, але тямки не тратив і мав зовсім некепську звичку слухати, про що балакають навкруги. Адже в шинках зачинаються всі оборудки, крім того, пани, хоч і знали непевну вдачу Твардовського, ніколи не зважали на нього — в шинках людські мізки забиває хмільна пара і кожен наче обгороджується кам'яною стіною. Ніхто і в гадку не кладе, що пан Твардовський, який хропе під столом, має одне око розплющене, а одне, вухо насторожене. Через це не одному з уроджених фатально не щастило в його задумах та оборудках, через це гультіпака й розбійник Ясинський так учасно переймав по дорогах переїжджих. Не один з панства мав і з Твардовським пильні справи і не звіряв тих справ навіть близьким собі — хто ж бо знав, що Твардовський живе для всіх відразу? Його мовчазний, як риба, слуга теж знав що до чого, — пан Твардовський до всього зовсім не був скупий. Слуга мав добре око й вухо, його коло знання — в іншому осередку: терся поміж міщан та козаків. Тож Твардовський міг вряди-годи гордо всміхнутися, їдучи на своєму потертому коні: хто зна, чи вже таку нікчемну роль грає він у житті? Воєводи й старости навіть гадки не мали про таке суперництво, але їх те, як і пана Твардовського, не обходило.

Їхали польовою дорогою, над ними стояло чисте й палке сонце, курява вкривала їх з голови до ніг, але дзвін жайворонка був сьогодні для Твардовського особливо приємний. Він усміхнувся й замугикав.

Дивився на світ крізь вузькі пролази очей, часом йому ставало й смішно, хе-хе, хихотів він, я зроблю тим добродіям добру оголоску! З цього не нагребеш купи грошей, але кожен щось усуне в руку. Зате яка втіха буде, коли вони почнуть, хе-хе, гризтись, мов собаки! Він їхав, і похихикував, і похитувався на коні — було йому затишно, бо й сонце над головою похитувалося, соковите, приємне й затишне; цвіли над головою блискучо-чисті хмари, а поміж них розливався блакитний шовк. Він закинув голову й ковтнув слину: в горлі палило.

Слуга мовчки трюхикав ззаду, вони майже ніколи не мололи даремно язиками, адже їхня спілка — не просто стосунки пана і слуги! Твардовський не дуже покладався на охорону ззаду, але йому треба було відчувати той хвіст і живе дихання вірної істоти. Слузі теж треба було бачити перед собою міцну спину і мати за ким скеровувати коня. Зараз слузі було приємно, що його пан так радісно похлюпує смішцем, від того його велике кінське обличчя розпогідніло, а широкі, полущені, як і в Твардовського, вуста ледь-ледь посмикувалися.