Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Телепатія?

Чи просто – Галя Вдовиченко, мій надійний дружище.

Наступного ранку читаю ту статтю і серце стискається від вдячності, любові й того відчуття, що друзі дійсно приходять у потрібну годину. Наведу статтю повністю. У ній – уся Галя. Ну, і те, що вона про мене думає…

ЯКБИ (послуговуючись стилістикою з аналогіями), отож – якби це була не Ірен, я змовчала б. Якби я не знала Ірен, то, можливо, після публікації «Фальшивий діамант міледі» (у відповідь на «Пастку для автора») запідозрила б письменницю у прихованому таланті плести багатоходові інтриги та в захланності, що завела її у «безсоромну брехню». Але для мене докази автора статті «Фальшивий діамант…» звучать непереконливо, а висновок про те, що «поняття «мораль» не знайоме пані Роздобудько», навіть, пробачте, смішить. Не можу втриматись від посмішки, бо знаю цю «пані Роздобудько» не перший рік і мала можливість переконатися у її схильностях нераз, і то в таких важливих речах, як людські стосунки.

Має вона, звичайно, свої недоліки. Може сісти не в ту маршрутку й не одразу помітити помилку. Може забути паспорт, коли він потрібен як ніколи. Відверто кажучи, іноді вона виглядає пофігісткою та роздовбайкою. Піде та й витратить усі гроші на якісь презенти – ну хто так робить? А нагадати про фінансовий звіт у разі потреби – тут вона пасує; це для неї надто складно і неприємно, краще вже щось нове написати, оповідання чи повість.

Коли вибухнув цей скандал з авторськими правами на її детективи, десь проскочило звинувачення у тому, що вона пропонувала, мовляв, видавцям, власникам права на її роман, віддати право на екранізацію роману просто так – аби лиш фільм зробили. У це, як казав Жванецький, «вірю одразу й миттєво». Їй – «аби книжка», а фінанси – на десятому місці. Вона, я вам скажу, взагалі псує авторам текстів картину стосунків з видавцями, бо донедавна й особливих побажань, підписуючи угоди, не висувала. Що в договір одна сторона внесе – те й підписує. А тепер, за іронією долі, саме її й звинувачують у гріхах, які їй не властиві.

Так, вона могла щось важливе наплутати в документах, про щось забути й чомусь першочерговому не надати значення. Могла. Але навмисно піти на обман – ні.

Такий невеличкий штрих до портрета: вона якось просила у видавця, з яким закінчилась угода на черговий роман, скинути їй електронкою текст того роману, бо вона його не могла знайти серед своїх файлів. Загубила текст свого роману. Вона і з тими угодами (їх уже назбиралася купа) могла щось переплутати. Не здивуюсь, якби дізналась, що деякі з них договорів вона загубила.

Їду додому в маршрутці, думаю про це – дзвонить Ірен. «Я справді брехуха», – повідомляє. «Що таке?» – «Я переплутала назви романів…» Чогось подібного й варто було чекати. Якби ж то хтось досвідчений та знаючий взяв на себе той додатковий тягар – вести ділові стосунки та усю відповідну документацію, ту канцелярщину за всіма правилами… Запитайте будь-кого з авторів, який момент він найбільше любить у своїй роботі. І багато хто відповість: коли закінчую роман (повість, оповідання, вірш, сценарій…). А який не любите? Коли треба йти на переговори і підписувати договір на передачу авторських прав.

…У Булата Окуджави є пісня про те, що «коли мої друзі виб’ються в начальство – ось тоді й мені, напевне, стане легше жить!»

Хоч Галя – не начальство по своїй суті, але все ж таки заступник головного редактора газети «Високий Замок».

А мені, з появою в житті Галини, дійсно відчутно «стало легше жити»: коли трапляється щось важливе, про що не можеш мовчати, а «трибуни для виступу» немає – пишу до «Високого Замку», знаючи, що не кане в безвість. Навіть щось дуже особисте. Те, що болить. Скажімо, кілька років тому відійшла в інший світ наша подруга, чудова жінка, Катя Ватуляк, а я не могла приїхати на похорон – ну ніяк. Уночі пишу про неї статтю, вночі ж телефоную Галі, вранці – вона вже стоїть у номері. І я присутня на поминках бодай тими надрукованими рядками…

… одного разуя подумала, що це все надто егоїстично: Галя, починаючи з того першого дня, коли багато років тому приїхала до Києва в пошуках моєї редакції, так багато написала про мене та про різні події з мого життя, а я, свиня, ще ніколи не робила з нею інтерв’ю.

Зробила для однієї газети. Прочитайте і ви…

…Я дочитувала «Бору» на пароплаві, що плив Дніпром і раптом спіймала себе на думці, що цей текст подібний до того, що відчуваю в затишній каюті посеред ріки: спокій, тихе погойдування на незбурених штормом хвилях, врівноваженість між внутрішнім і зовнішнім, комфортність…