Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Я писала. Але соромилась це комусь показати. Тремтячими руками я віддала їй свою казку. І зникла на два місяці. Не телефонувала, не нав’язувалась із запитаннями, як там моя «нєтлєнка»? А коли все ж таки вирішила поцікавитись, збиралася зо два дні, репетирувала розмову перед люстром.

Наприклад, можна почати так: «Доброго дня, пані Лесю… Це вас турбує…» Ні, краще так: «Пані Лесю, це Ірен. Я вам колись дала свою казку…» А що далі?

Вона, мабуть, скаже: «Так, дала. Вона нам не підійшла». А що я скажу потім? «Дякую-дякую-по-спині-ломакою»?…

Я обрала вечірній час, коли в мене вдома всі спали, і зателефонувала. «Пані Лесю, це Ірен…» – промовила я.

А далі ми проговорили дві години…

Говоримо й досі.

І досі – «на ви», але це вже за звичкою.

Якби не Леся, я б у багатьох випадках, коли треба було діяти, «жувала кашу» – тобто розмірковувала б з приводу «сенсу буття».

Адже завжди любила все ускладнювати.

Причому, настільки, що зіпсований на кухні кран видавався мені всесвітньою трагедією – адже тоді треба було СПІЛКУВАТИСЯ з НЕЗНАЙОМИМИ людьми!

Якби це було можливо, я б краще сама опанувала фах слюсаря-сантехніка, стоматолога, перукаря, електрика, теслі, працівника ЖЕКу чи податкової інспекції, одне слово – уміла б усувати всі ті проблеми, з якими доводиться зіштовхуватися в побуті. А якщо виникали якісь серйозніші проблеми, я мучилась через них і вони здавалися мені нерозв’язними. А до чого тут Леся?

… одного разу, готуючись до серйозної розмови з дуже важливою людиною, я зателефонувала до неї і сказала:

– Лесю, а якщо я скажу ось так…

І, як завжди, вдалася до розлогих екскурсів «від царя Панька» до нинішнього моменту.

Леся уважно вислухала мене.

– Ну як? – запитала я.

– Слушно… – сказала Леся. А потім, помовчавши кілька секунд, делікатно додала: – Але… мені здається… – Зрештою, вона замовкла, а потім рішуче сказала: Роздобудя! З вас знущаються, а ви розводите весь цей сироп про душу? Скажіть просто: «Пішли ви…» – тут м’яка й інтелігентна дитяча письменниця повідомила відкритим текстом – куди саме.

І в моїй голові, набитій метафорами, одразу все стало на свої місця. А коли я скористалася цією порадою, то з подивом зрозуміла, що все геніальне – просте. Подіяло!

Відтоді, завдяки Лесі, я намагаюсь більше нічого не ускладнювати…

До речі, Леся вважає, що всі письменники – ексгібіціоністи.

І тому, перед тим як подати цей рукопис до видавництва, я, напевно, віддам його Лесі (так я робила з усіма своїми творами). І якщо вона викреслить два-три епізоди, я погоджусь з усіма її купюрами.

…колись ми забарилися разом сидіти на паперті.

Це було в ті часи, коли нам доводилося добиратися додому пішки, адже навіть квиток на тролейбус був нам не по кишені. Так, так, було й таке в середині 90-х! Але я, здається, вже про це говорила… Хоча ніде правди подіти: відчуття безвиході переслідувало всіх тих, кому нині «за…», чи не з дитинства. Можливо, тому ми такі живучі? Тобі дають по голові – а ти здіймаєшся на ноги й уперто йдеш далі. І – що дивно – виграєш. Адже «безвихідь» – той мій улюблений «нуль», з якого починається відлік. І… та казка, у яку я все ж таки наполягаю вірити всім. Отже…

… одного разуЛізка сиділа на цьому нулі. Цілком безперспективно. Глухо. Безвилазно.

Питання «паперті» постало руба. І тоді ми написали «резюме» в одну солідну фірму, так, заради жарту. Ми перечитали його сто разів, поредагували, «замочили» п’ятдесятьма грамами розведеного спирту (іншого під рукою не було) і відправили до офісу небожителів.

Викликали її наступного дня. А перед тим, увечері, ми пішли до… церкви. Адже цей виклик був із царини фантастики – надто серйозною була та фірма, щоби брати людину «просто з вулиці», тому хотілося підкріпити це дивне рішення «Божим благословенням».

Була зима, і «мело, мело по всій землі». Ми стояли в хурделиці, як дві замерзлі собаки.

– А якщо зайде мова про зарплатню, – перелякано сказала Лізка, – скільки просити?

– А скільки б ти хотіла для щастя? – запитала я.

– Зараз я була б рада, якби це було триста гривень…

– Ти жартуєш, – сказала я. – Скажи: п’ятсот. А вже потім, у разі чого, скинеш до цієї суми.

(До речі, можете собі уявити глибину тодішньої безвиході?)

Наступного дня дія розгорталася так. Одягнувши єдиний пристойний светр, Лізка з гідністю витримала співбесіду, завершення якої чекала з особливим тремтінням.