Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Я аж присвиснув у бік того бовдура, що таке казав:

– Брешеш! Чого б вони тут за «просто так» виступали?!

Він так на мене дивно глянув і каже:

– Та тут всі так виступають… А ви звідки?

Все, думаю, хана мені настала.

Але сказав. А він мені:

– Супер, тут багато з ваших країв! Ви, певно, намет загубили? Пішли проведу!

А що робити – пішов. Дорогою свинцівку з кишені витрусив. І думаю: їхав мочити, а вийде зараз навпаки. Доведе він мене до того намету – а мене там хто впізнає? І почнуть катувати…

Підійшли. На наметі напис «Горлівка» – довкола жіночки стоять, співають, горло деруть.

– Я вам вашого хлопця привів. Заблукав він! – каже мій конвоїр.

Баби співати припинили. Одна радісно так:

– Синку!

Кароче: мамка моя. Стоїть серед них, співає. Її хлібом не годуй, а дай поспівати.

Завели до намету. Зігрівся. Наївся, що щоки тріщали. Бля, думаю, Пашка з Коляном в автобусі сидять. Розкажу – не повірять!

…Ну й не повірили, бля!

Я їм: та клянуся, усім старим складом вийшли!!

Вони мені: не гоні, у Вакарчука давно вже соло-гітарист Петро Чєрнявський.

Я: та Петро вже вийшов зі складу, темнота!

Вони: Брешеш!

Я – їм: та Гудімов був, зуб даю! Гудімов, Хусточка (з Парижа, Славко казав, приїхав, зуб даю!), Шуров…

Ті, на яких ще тоді в Донецьк їздили.

Вони гигочуть: бути не може. То все фігня і брехня.

Всю ніч, поки назад їхали – сперечались: може таке бути чи не може. Мамку я в свідки звати боявся – а як її з роботи виженуть, що співала у ворожому таборі. Мені-то що? Я без роботи.

Я їхав їх мочити…»

Що робити, коли тебе ігнорують?

За принципом: «А Васька слухає – та їсть!»

А ти ходиш довкола його столу та щось говориш про честь і совість, про те, що варто схаменутися.

Навіть трохи посмикуєш його за комір: вставай, іди геть. Але він, той «Васька», надто важкий, щоби ось так просто стягнути його за насидженого теплого місця. Він ще не наївся.

Він їсть.

І ніяк не реагує на твої заклики й вимоги.

Ось коли потрібні знання психологів і філософів, які сторіччями, певно, накопичували досвід подібних ситуацій. Мабуть, цілі наукові праці написали з цього приводу: як бути, коли тебе ігнорують? А якщо таких, як ти – мільйони! Як бути?

А якщо звернутися до найпростішого прикладу – з дитинства?

Ось уявіть: ви маленький хлопчик (або дівчинка), і вам оголошено бойкот. Що б ти не робив, що б не говорив – клас уперто мовчить, ніби тебе немає.

Що ти робив?

Ішов до мудрої бабусі – і вона, подумавши, завжди знаходила вихід.

Принаймні моя говорила так.

Коли з тебе знущаються: а) не показуй, що тобі прикро; б) не виказуй образи; в) посміхайся. А якщо б’ють, пропонувала такі варіанти: а) не біжи скаржитись; б) відповідай тим же, якщо суперник – гідний тебе; в) уважно поглянь, що це за людина і… пожалій убогого, адже він сам давно вже покараний Богом…

– Смійся, – казала бабуся. – Сміх обеззброює. Він дратує і збиває з пантелику. А поки смієшся, думай, як діяти далі. І не вважай, що твій супротивник – не боїться. Він боїться. Тому й обрав найпідліший із варіантів – зробити вигляд, що тебе немає. Сунув голову в пісок і закляк. А якщо це так, то хіба можна ображатися на… те, що стирчить над землею?…

Як на мене, немає нічого більш зневажливого, як вираз «прості люди».

Особливо, коли він застосовується самими ж людьми стосовно себе.

Є й гірший: «Ми люди прості – в університетах не навчалися!»

Дивно, що говорять про це – з гордістю.

Адже довгі роки суспільству втовкмачувалося, що саме «прості люди» і є рушійною силою розвитку й прогресу, дійсними господарями та користувачами всього, що «навигадували» люди «не прості». Парадокс.

Зазвичай «прості люди» вимагають «порядку». Щоби на вулицях було чисто й тихо, щоби платили зарплату – маленьку, не вчасно, але ж платили! Щоби керівництво – керувало, звірі – звірили, ріки – текли, а травка – зеленіла.

Щоби «не прості» – знали своє місце й не збурювали інших своїми незрозумілими поривами. Адже дві-три думки про порядок і хліб щоденний на столі – хіба цього мало для існування?

Коли ти зневажливо відгукуєшся про цих «простих людей», можна почути обурений хор, мовляв, це не демократично та не по-людськи, хіба вони винні, що «в університетах не навчалися»? Вони теж мають право на свою думку!

Про порядок.

Про «не читав – але підтримую (засуджую)»…

Як правило, у простих людей все є. Адже вони не вибагливі. Але те, що їм необхідно, мов повітря – це КЕРІВНИЦТВО. Тобто та сила, котра скаже їм, що добре, а що погано. Вони не стануть вимагати перевірки – так воно чи ні. Адже КЕРІВНИЦТВО завжди має рацію!