Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Ну от, уяви: ти дзвониш у двері сусіда, котрий щовечора зичить у тебе п’ять гривень, а щоранку знайомиться з тобою на сходовому майданчику заново, мов у «Дні бабака».

Ти – в білому пухнастому халаті й милих капцях-собачках «на босу ногу», у руках – філіжанка кави й газета «Дзеркало тижня», заламана на статті «Майбутнє театральної рампи» (щось таке…). Сусід – зі свинцевими наслідками опівнічного причащання під очима, подзьобаний вранішнім важким сумлінням.

Ти йому – зненацька: «Сиджу на березі Тихого океану… Легкий бриз… Зустрінемось… Круасани…»

Оце дійсно – дивно буде.

А так – нічого собі. Це ж ФБ! Сиди собі на березі, їж свої круасани. Навіть якщо сидиш на кульгавій табуретці біля плити.

Ну, нехай, нехай, нехай…

А буває і таке: «Брат помирає. Юшки просить!» (Примітка: див. старий фільм «Чапаєв» з Борисом Бабочкіним у головній ролі.)

Ти відкидаєш «Майбутнє театральної рампи» і, наче торпеда, кидаєшся в нетрі свого й чужого банківського рахунку, звіряєш коди та цифри, підтверджуєш бездушному автомату всім своїм єством, мовляв, «так», «так-так-так»! До дідька все особисте, всі меркантильні плани!

Адже: брат (ти ніколи його не бачив і ніколи не дізнаєшся, чий він брат) помирає – юшки просить!!! І з жахом і соромом усвідомлюєш, що… теж… хочеш… юшки…

Духмяної, гарячої, щоб у ній на прозорій поверхні плавали золоті кружечки наваристого риб’ячого бульйону. Але ж ти – не помираєш, як той невідомий брат! Ти просто сидиш у лікарні, дивишся в вікно…

А «брат» той вижив, плескає тебе по віртуальному плечі: «Нічо’! Якось буде. Адже, як казав Швейк, ніколи ще не було, щоби ніяк не було!» Або каже: «На Бога надєйся, а сам не плошай!» Наюшився досхочу – можна й мізки в мережі розім’яти! Вже питає, до чого огірки сняться…

Ну, нехай.

Зрештою – це твій особистий вибір.

«Будь ласка! Ми самі – люді не мєстниє. Але ми заснували фонд імені Емануїла Ласкера на захист юних шахістів. Ми знаємо, що у вас єсть срєдства. А ваше благородноє сєрдце обов’язково відгукнеться на потреби дітей-шахістів!»

«Двадцять вісім смертельних діагнозів. Сорок травм. Десять опіків. Відкритий перелом всіх кінцівок. Люди, я люблю вас!!!»

І вам дай Боже здоровля!

Нехай, нехай буде. Кому воно заважа’?

Хтось зранку зламав підбор…

Хтось почув, як сваряться на балконі два синяки. Ретельно записав, зберігаючи ненормативну лексику. Цікаво ж поділитися…

У когось почалася любов.

У когось – закінчилась.

А зустріти біля під’їзду пент-хауза бабу з порожнім відром – це до чого?

Підстриглася!

П’ю каву.

П’ю віскі.

П’ю…

Ефект андерсенівського чарівного горщика.

За що цілувала принцеса свинопаса?

За горщик, котрий сповіщав дуже просту річ: що в кого готується на обід!

І більше нічого. Тільки про котлети, баранину з рисом, вареники і компот з вишнями.

Тому так багато коментів про те, чи стригтися бідній Насті, чи лишити все, як є.

Всі точно знають, що робити.

А головне, що всім все «нравіцццца».

До цього нарису, певно, варто додати пояснення. Але воно може бути надто довгим – на цілу книгу набереться. Але що пояснювати? Варто лише поставити дату і місце, де все те було почуто й записано: 14 грудня 2013 рік, Київ, Майдан. День «народного віча», вечір концерту «Океану Ельзи» і тривоги, що привезені зі сходу та півдня «тітушки» посунуть бити «бандерівців». Або – навпаки …

І гордість за те, що цього не відбулося. Як би того не хотіли політики.

Хоча починалося все приблизно так:

«…ми їхали мочити гадів!

Пашка сказав:

– Будемо мочити!

Мамка теж їхала. Тільки від своєї шахти. А я так, сам по собі, бо все одно робити нема чого, місяць як звільнили. А мамка записалася в першій десятці. Мовляв, коли ще столицю побачить, колись у юності була – на човні з батянею каталась по Дніпру.

– Мені б тільки в очі їхні подивитися, – сказала. – Тільки в очі! Ми тут працюємо, жили рвемо, а вони… У-у-у! Ми б, може, тут теж могли б щодня мітингувати, але ми працюємо, ні про що таке не думаємо.

А ми їхали конкретно: мочити гадів! Мамці я про це нічого не сказав. Але кийок від керівника отримав, шапку. Адже я взимку без шапки ходжу, а він побачив і сказав: непорядок. І видав шапку. От які ми! Аж серце зайшлося від гордості за людей – нічого не пошкодують, останнє віддадуть. Ми такі. Ми – сила.