Ізабелла Сова - Терпкість вишні

Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.

— І що вона там написала? — обірвала я його.

— Візьми прочитай. — Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.

«Робота

Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави — і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».

Я віддала зошит татові.

— Понуро.

— То спробуй це.

Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.

«Числа

Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.

— Гарна сукенка, — сказав він.

— Дякую. — Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.

— Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, — тягнув він далі.

— Бо вони і є намальовані, — сказала вона. — Фломастером, — додала, спокійно цмулячи свій коктейль.

— А що з ними буде після прання?

— Не знаю. Я подумаю про це завтра.

Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.

— Добре, що я тебе застав, — процідив він.

— Щось трапилося?

— Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! — він поклав слухавку.

Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.

— Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?

— Я хотіла створити свій улюблений колір.

— Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, — він сховав обличчя в долонях і зітхнув. — Чому ти не можеш бути, як усі?

— А що означає „як усі“?

— Нормальною, звичайною!

— Тобто пересічною?

— Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! — закричав він.

— І що ще? — тихо запитала вона.

— Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!

— А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?